Полуничний сезон

— Але ж до. всього того я не причетний. Повірте.

Губенко жалібно кривився. Скрипка, котрий досі більше мовчав, ніж говорив, прокашлявся.

— Дарма, Губенко, стараєтеся: вам нас не розжалобити. Коли ви незугарні заперечити факти, що засвідчують вашу участь у злочинах, нам доведеться вдатися до крайності — арештувати вас.

Губенко шарпнувся, видно, хотів заперечити, але на тих кілька слів не вистачило сили. Його обличчя посіріло, зморщилося.

— Але ж… — нарешті спромігся на мову.

— Ніяких «але»! — урвав його Скрипка, — Ми і так із вами довго морочилися, — І до Турчина: — У вас чистий бланк є? Я напишу постанову.

Вікторові очі розширилися, вони були сповнені відчаю. Враз пожбурив під ноги кашкета, істерично закричав:

— Хай пропаде! Хай усе пропаде! Я скажу. Скажу всю правду. Зашипіть. — І, перехопивши повітря, випалив одним духом: — Ми з Нужним спалили скирту. Ми! І більше нічого не робили. Чуєте: нічого — ні я, ні він.

Скрипка і Турчин переглянулися, в їхніх поглядах було здивування, тільки ледь-ледь зблискувала цікавість: якої далі заспіває. Та чоловік лиш важко дихав. Зійшов наплив того бурхливого, неконтрольованого, що захопило всього, понесло і викинуло на другий берег.

— Як усе було? Розкажіть!

Віктор в'яло підвів голову, подивився на слідчого й оперуповноваженого. Страху чи хвилювання в погляді не було, лише одна туга.

— Ми вкинули сітки у воду, а самі пішли під скирту, бо хмара якраз насувалася. Трохи ковтнули, закурили й незчулися, як заснули. Від чого скирта зайнялася, й не знаємо. Мабуть, од чийогось недопалка. Прокинулися, як добре припекло. Вхопили мотоцикла, щоб тікати, а він не заводиться. Що робити? Давай пхати. Допхали до Завалів, а далі несила. Ще ковтнули, аби трохи від серця одлягло, і лягли перепочити. Думали: раненько, як видно стане, розберемося, що воно за холера сталася з мотоциклом, і проспали…

— Звідки Яковенко дізнався, що ви підпалили скирту?

— Він каже, що теж тоді був на річці, помітив, як ми від палаючої скирти пхали мотоцикла.

— Ви його бачили?

— Він теж спав. Прокинувся саме тоді, як ми порівнялися з ним. Хоч не підпалював, а злякався: зоставив сітки у воді і дременув додому.

— То він вас п'ятнадцятого вранці на Завалах не бачив?

— Не. Ну, а коли Нужний упоров оту дурницю — сказав, що обікрав квартири, — Яковенко проговорився перед одним дядьком, мовляв, то справжня туфта… Дядько той комусь бовкнув, а той іще комусь. Отак і докотилося до дільничного. Що було робити? Не скажеш, як було насправді. Довелося викручуватися.

— Звідки він дізнався, що ви ночували на Завалах?

— Ми самі про все роздзвонили. Ну, потім ви з нами їздили пляшки порожні збирати. Воно нічого, що ліс. Люд тепер скрізь нишпорить.

— Чому Нужний, як його відпустили, пішов прямо до вас?

— Аби сказати, що ви, — Губенко кивнув на Турчина, — здогадуєтеся, хто спалив скирту. А крадіжки Геннадій узяв на себе, бо ненормальний. Ви пильніше придивіться до його братика: здається мені, звідти тягне смаленим.