Полуничний сезон
- Автор: Ярмолюк Микола
- Серия: Інспектор Турчин #5
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: «Радянський письменник»
- Жанр: Полицейские детективы
Электронная книга - «Полуничний сезон». Краткое содержание книги:
Твори сучасного українського письменника цікаві несподіваними розв'язками карних справ, нещадно викривають людців, які порушують закони соціалістичної моралі.
— Що я тобі, Павле, скажу, — заговорив слідчий, поглядаючи крізь вікно на берізку, на якій вже зблискували сріблясті листочки, — все йде до того, що ми наламали дров, і треба набратися мужності й визнати це.
— Де ті дрова?
— Найперше — Пилипчук. Ми ним перестали займатися, хоч він найбільш потенційний злодій.
— А як інші?
— Зараз є таке слово — комплекс. От і нам треба підходити до роботи комплексно.
— Підійдеш, як Сидоренко співає своєї, Скрипка своєї, а ти своєї…
Зайшов Мамітько.
— О, то ви тут, — глянув на Сивоконя. — А я вам тарабаню, тарабаню…
— Що сталося?
— Нічого термінового. Про старогутянську справу хочу поговорити.
— А про що говорити? Закругляємося.
Мамітько стояв біля столу, високий, широкоплечий.
— Виходить, я вам догодив, довівши товаришам із області, що обійдемося своїми силами. Нічого приходити їм на обжинки. Хоч, скажу я вам, ви трохи круто варите.
— Як-то? — підвів голову слідчий.
— Все валите на Власюка. Але ж я в курсі справ: головну скрипку тут грала головний бухгалтер. Він хто? Хлопчак довірливий. Вона ж крутила ним, як хотіла.
— Не такий він наївняк, як вам думається, — мовив Турчин. — То теж калач тертий.
— А звідки вам відомо? — відразу змінив тон заступник. — Ви що, ведете справу? Краще займалися б глибше квартирними крадіжками.
Павло, як завжди, коли в нього закипав гнів, ледь зблід, і Мамітько поспішив зам'яти сказане.
— Чого гарячкуєш? — несподівано перейшов на «ти».
Турчин дістав пачку сигарет «Столичні», пальці дрібно тремтіли.
— Кому не ліньки, той і шарпає, — зітхнув. Мамітько на те:
— Сам винен. Не треба бути таким…
— А яким? Як ти?
— Зараз не про мене мова, — відмахнувся Мамітько, — Ти взяв, собі за моду: чи треба, чи не треба — лізти в пузир. Каже тобі начальство виходити на Губенка, то виходь. Ні, починаєш крутити, вигадувати різне.
— Хіба ти не бачиш: тут усе шито білими нитками?
— Запам'ятай: начальству видніше, що й чим шите. Ось так. — І до Сивоконя: — Скінчите розмову — загляньте до мене.
— Ні, це не заступник, а кінь без хвоста! — промовив Павло, коли Мамітько вийшов. — Ти вловив, куди він гне?
— Чому ж ні. Під Сидоренка підкоп. І так прямолінійно. Невже він такий…
— Раніше ніби не помічав. Це відколи вибився в заступники. Кому ж він хоче догодити?
Поріг переступив Яківчук. Турчин глянув на нього і зрозумів: несе невтішні вісті. Дільничний неквапом підійшов ближче до столу, зняв кашкета, витер хустиною змокрілу голову і зітхнув.
— Погане діло: того дня, як Нужного відпустили, Губенко, і той-таки Нужний, і так званий «свідок» Яковенко побували в ресторані. Добре випили й закусили. Розрахувався Губенко.
Турчин задумався: «Невже версія Іваненка — найміцніша? Але чому ж тоді Геннадій обмовив себе і спонукав його до цього старший брат? А як бути з убитим собакою Дерев'яного? І як прив'язати Товкача до цієї гоп-компанії? Вони ж ніколи в подібній «спілці» не були. Значить, розраховувалися за брехливе свідчення?»
— То яка ваша думка?
— Та, певно ж, така, як і у вас, Павле Якимовичу.
— Доведеться крутити версію Іваненка, — зітхнув Сивокінь. — І почнемо з Яковенка, чи не так?
Яковенко не став викручуватися, а тільки дізнався, сказав:
— Пригостили мене хлопці, капітально пригостили.
— За які заслуги?
— Хіба нема? Я зняв із них відразу дві підозри — квартири не обкрадали, сіна не підпалювали.
Турчин пильно, намагаючись зустрітися з очима Яковенка, промовив із помітною іронією в голосі:
— То, може, заодно відведете і третю підозру?
— Я вас не розумію, — очі Яковенка забігали.
— Хіба не чули? Губенка підозрюють у вбивстві Товкача.
Тепер уже Яковенко намагався перехопити погляд капітана — мабуть, хотів збагнути, що ховається за цими словами.
— Ми так собі думаємо: на річці ви не бачили ні Губенка, ні Нужного. За що й вас пригостили?
Яковенко враз обм'як. Кашлянув, ніби в такий спосіб намагався зняти напругу, яка всього сковувала, заважала вільно говорити.
— Ви що? Та я чим хочете можу поклястися… Бачив я їх… Бачив!
— Чому ж стільки мовчали?
— Я вже пояснював: не хотів уплутуватися. Але, коли до мене прийшов дільничний, розтолкував, я погодився…
— Спробую повірити. Тільки поставлю ще кілька запитань, І прошу відповідати правдиво, — Турчин зробив паузу. — Ви говорили, що бачили Нужного й Губенка в урочищі Завали десь біля дев'ятої, на початку десятої. Коли ви прибули додому?