Сучасна польська повість
- Автор: Филипович Корнель, Махеєк Владислав
- Год: 1977
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Олена Медущенко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Сучасна польська повість». Краткое содержание книги:
У «Змовниках» В. Махеєка постають картини життя в Польщі за часів диктатури Пілсудського: сваволя поліції, убоге животіння містечкової бідноти, діяльність підпільників-комуністів і на тлі всього цього — перше трудне і болюче кохання селянського хлопця до дочки багатого адвоката.
Повість Р. Клися «Какаду» присвячена боротьбі проти гітлерівських окупантів: йдеться про бійця руху Опору, що віз зброю партизанам, про його небезпечні пригоди…
Б. Когут у повісті «Кому дозволено жити» розповідає про боротьбу за соціалістичну Польщу в перші повоєнні роки.
Корнель Філіпович своїм твором «Чоловік — це дитина» розвінчує сучасного міщанина з його споживацькою філософією і утверджує ідеал сильної, цілеспрямованої, морально здорової людини, активного громадянина нової Польщі.
— Такі вже вони, оті баби. Не хочуть забути першого.
— Як по-твоєму, Петере, ми переможемо на виборах?
— Звісно, переможемо. А потім буде амністія.
— Звідки ти знаєш?
— Кароль казав.
— Не треба мені ніякої амністії. Спати хочеться.
Але сон довго не йде. Білий берег, далекі поля за річкою, простір, виповнений туманними видивами, що повільно кружляють навколо однієї хисткої осі: Матус із Каролем під руку, Сворновський з мишею на сідниці, темні очі Блиска і заплакана Магда. Завірюха, сніг шурхотить об шибку, скриплять сосни на вітрі, зелені олов’яні солдатики лежать покотом на латці пахучого, ще не розквітлого люпину, мертві очі Блиска, і Магда плаче.
Кароль з Матусом під руку, поважні, мов святі на небі, підходять до великої урни і вкидають білі гіпсові дошки з цифрою «З», а на урні спереду маскарони, з глумливою усмішкою ловлять пащами сніг, свистить катерок у затоці, Модест пливе за катерком і кличе на поміч, а Магда плаче…
— Петере!
— Ну?
— Я думав, ти спиш.
— Ні, не сплю. А завтра, як піду голосувати, замкну тебе, Бартеку, щоб не втік. Ти щось недобре замислив. Я бачу.
— Дурень. Куди я можу втекти? Ну, куди?
— Та й справді, Каролю було б прикро. Він порядний чоловік, Кароль.
Кароль проголосував уранці, потім був у Ступольні.
Майдан яскраво прикрашений, сонце, сніг. Важко знайти місце, де нічний гість, невдатний терорист, ступив останній крок. Люди не дивляться на те місце, а мали б дивитись, це було так недавно, мали б пам’ятати. Але вони не пам’ятають. Спасенна здатність забувати. «Все гаразд, товаришу секретар, шістдесят відсотків уже проголосувало». Бургомістр задоволений. Секретар міськкому дивиться спідлоба. «До вечора ще далеко». Це означає, що до вечора багато чого може статися. Наприклад, напад на виборчу дільницю. «Кіно, де наша виборча дільниця, нещасливе місце. Тут завжди щось трапляється. І з вами теж, товаришу секретар, тут у вас стріляли, правда?
Увімкніть гучномовець на повну силу. Ось так. Увесь народ обирає свою найвищу владу, народний демократичний сейм. Що людина почує десять разів, те запам’ятає, що побачить один раз, те забуде».
Опівдні Кароль заглянув додому. Хотів сказати Магді, що все йде добре, ніде ніяких інцидентів, явка непогана, в урни летять переважно «трійки». «На трійку», — жартував Чеслав. Нехай буде «на трійку». Петер стоїть біля вікна, і губи в нього тремтять, Магда не відповіла на привітання, мати стискає кулаками скроні, вона схожа на скорботного Христа з Крачівського костьолу.
— Що сталося?
— Його нема, — белькоче Петер, і здається, що його щелепа от-от відвалиться й гепне на підлогу.
— П’яний був? — суворо питає Кароль.
— Ні, тільки трішки випив. Я на хвилинку вийшов…
— По горілку…
— Де сьогодні та горілка? Голосувати пішов. Вертаюсь, а його нема. І слід загув.
У Магди в очах крижинки. Дивиться й не бачить.
— Це я винна, — каже чужим голосом, — даремно до нього ходила.
— Не кажіть Чеславу, нічого йому не кажіть. Петере, чуєш? Магдо, мамо, не кажіть Чеславу. — Кароль вертається від дверей, ще раз повторює з притиском, мало не з погрозою: — Глядіть же, не кажіть йому. Я мушу йти, — виправдується, — мушу, самі розумієте.
Куди він подався? Серед білого дня. Може, у Бжеськ на Куявах, до вдови Блиска. Втік. Боягуз. Або з’явиться до Смоляка і скаже: мій брат мене переховував, а я не хочу ховатись. Це правда, Каролю, товаришу секретар?
Правда. В мене були важливіші справи, ніж ця, тому я відправив його до Петера, поки все з’ясується. Що з’ясується? Не сподівавсь я, товаришу секретар, та й ніхто від тебе такого не сподівався, виходить, і нашим, і вашим: в одних стріляєш, других ховаєш, — хто ж ти такий насправді, секретарю? Комуніст? «Блискар»? Звичайний кар’єрист? Не опускай очей, май сміливість дивитись у вічі. В мене стане сміливості, не турбуйтесь про це. Я насмілився не запрошувати тебе, Смоляк, на розмову з Бартеком, капітаном Бартеком, кавалером «Віртуті Мілітарі»[47], Бойового хреста і Партизанського хреста, заступником «президента» «блискарів», я насмілився не кликати тебе відразу з наручниками та карним кодексом, насмілився зрозуміти, що його злочинові передувала кривда.
Чи не причетний до цього я сам? Помиляєшся, ви помиляєтесь. Я не бажав нічого спокутувати, просто не хотів додавати кривду до кривди. Так. А ти знаєш, ти порахував, скільки наших людей полягло під Кривим Полем, на одній невеличкій латці люпину від руки заступника Блиска, від руки капітана Бартека, кавалера «Віртуті Мілітарі»? Я не бухгалтер, ніколи не буду бухгалтером.
47
«Віртуті Мілітарі» — найвищий польський військовий орден.