Після війни. Історія Європи від 1945 року

Хоча це явище було в масштабі своєму загальноєвропейським та повсюдним у комуністичному політичному середовищі (найвідоміший приклад інтелектуального «робітництва» в Європі — Жан-Поль Сартр, який так і не вступив до лав Французької комуністичної партії), саме в Східній Європі воно мало реальні наслідки. Студенти, вчителі, письменники та митці з Британії, Франції, Німеччини й інших країн поринули в Югославію («дорозкольних» часів), щоб, закатавши рукави, працювати на відбудові залізниць. У серпні 1947 року Італо Кальвіно захоплено писав про молодих волонтерів з Італії, які схожим чином працювали в Чехословаччині. Відданість новому початку, поклоніння справжній чи уявній спільноті робітників і захоплення совєтами (та їхньою непереможною Червоною армією) відділяли молоде післявоєнне покоління від його соціального походження та національного минулого.

Стати комуністом (або «марксистом», що в умовах часу здебільшого означало те саме) зазвичай вирішували в молодому віці. Людек Пахман, чех, писав так: «Я став марксистом у 1943 році. Мені було дев’ятнадцять років, й усвідомлення того, що я все зрозумів і все міг пояснити, зачаровувало мене, так само як і усвідомлення, що я міг виступити разом із пролетарями всього світу — спочатку проти Гітлера, а потім проти інтернаціональної буржуазії». Навіть такі, як Чеслав Мілош, що не були засліплені вабами комуністичної догми, недвозначно вітали комуністичні соціальні реформи: «Мене тішило те, що напівфеодальний польський лад було нарешті повалено, університети відчинили двері для молодих працівників і селян, відбулася аграрна реформа, і країна нарешті рушила в напрямку індустріалізації». Як зауважував Мілован Джилас, пригадуючи власне минуле в ролі близького поплічника Тіто, «тоталітаризм — це насамперед завзяття й переконання; лише пізніше він стає організаціями, авторитетом, кар’єризмом».