Після війни. Історія Європи від 1945 року

Саме через разючий контраст із попередньою німецькою культурною перевагою чимало внутрішніх і закордонних спостерігачів відчували розчарування, коли дивилися на нову Республіку: Реймон Арон був не єдиний, хто згадував, що ХХ століття раніше здавалося німецьким. Коли виявилося, що стільки німецької культурної спадщини заплямовано та списано з рахунку через те, що нацисти використовували її для своїх цілей, стало незрозуміло, який саме внесок Німеччина могла зробити в Європу. Німецькі письменники й мислителі з цілком зрозумілих причин були одержимі питомо німецькими проблемами. Варто підкреслити, що Карл Ясперс, єдина велика фігура з донацистського інтелектуального світу, яка брала активну участь у післявоєнних дебатах, найбільш відомий своїм єдиним внеском у внутрішню німецьку дискусію — есеєм 1946 року про «Питання німецької провини». Але в перше післявоєнне десятиліття західнонімецькі інтелектуали найбільше маргіналізували себе тим, що ретельно уникали ідеологізованої політики в той час, коли суспільний дискурс у Західній Європі відрізнявся сильною та радикальною політизацією.

Британці також у ті роки перебували здебільшого на узбіччі європейського інтелектуального життя, хоча й із зовсім інших причин. Політичні позиції, які розділяли Європу, були відомі і Британії: міжвоєнні сутички щодо пацифізму, Великої депресії та Іспанської громадянської війни розділили Лейбористську партію й інтелектуальну лівицю, і в подальші роки всі ці розбіжності залишалися в пам’яті. Але в міжвоєнній Британії ані фашистам, ані комуністам не вдалося перетворити суспільну незгоду на політичну революцію. Фашисти загалом зосереджувалися в бідніших районах Лондона, де вони в 30-х роках певний час грали на народному антисемітизмі; Комуністична партія Великої Британії (КПВБ) ніколи б не здобула підтримки, яка б виходила за межі її перших опорних осередків у шотландській кораблебудівній промисловості, деяких шахтарських спільнотах та купці фабрик у Західному Мідленді в Англії. Навіть під час короткого піка популярності в 1945 році партія отримала тільки 102 тисячі голосів (0,4% виборців) і двох членів парламенту. Обидва вони втратили мандати після виборів 1950 року. Під час виборів 1951 року КПВБ здобула підтримку 21 тисячі виборців із 49-мільйонного населення.