Після війни. Історія Європи від 1945 року
- Автор: Джадт Тони
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Наш Формат
- ISBN: 978-617-7866-15-1
- Переводчик: Катерина Зарембо
- Жанр: История
Электронная книга - «Після війни. Історія Європи від 1945 року». Краткое содержание книги:
Тоні Джадт вирішує переписати історію після Другої світової війни з погляду сучасності. У цій книжці автор розкладає по полицях повоєнне минуле як Західної, так і Східної Європи. Опираючись на дослідження шістьома мовами, Джадт розповідає, на чому стояв світ після війни, відлуння якої чутно й сьогодні.
На перший погляд, головними ворогами ставали селяни та буржуазія. Однак насправді найлегшою мішенню, так само як і для нацистів, були інтелектуали. Жовчні нападки Андрія Жданова на Анну Ахматову — «черницю або шльондру, або, скоріше, черницю і шльондру, яка поєднує розпусту з молитвою. Поезія Ахматової повністю відірвана від народу»[119] — відлунюють більшістю звичайних сталінських закидів проти інтелектуалів: релігійність, проституція, далекість від мас. Якби Ахматова була єврейкою, як більшість центральноєвропейської інтелігенції, це довершило б картинку.
Політичні репресії, цензура, навіть диктатура в жодному разі не були чимось, що з’явилося в східній частині Європи лише з початком доби сталінізму, хоча ті, хто мав змогу порівняти, одностайно погоджувалися, що слідчі та тюрми в міжвоєнній Угорщині, Польщі чи Румунії подобалися їм значно більше, ніж ті, що запровадили «народні демократії». Засоби контролю й терору, які застосовувала комуністична держава після 1947 року, удосконалили за наказом Сталіна, однак здебільшого їх не треба було завозити зі Сходу; вони там уже були. Невипадково колонію в Пітешті для комуністичної служби безпеки заснував й очолив Еджен Цуркану, який у минулому був у Ясському університеті студентом-активістом «Залізної гвардії» — румунського міжвоєнного фашистського руху.
Утім комуністична партія — держава відрізнялась від її авторитарних попередників передусім не так ефективністю її репресивного апарату, а радше ресурсами і владою, які тепер одноосібно привласнювали і якими зловживали заради майже виняткової користі іншої держави. Радянська окупація прийшла на зміну нацистській із мінімальними перебоями перехідного періоду і невпинно затягувала Східну Європу дедалі більше в радянську орбіту (для мешканців Східної Німеччини, яка постала після дванадцяти років нацистської диктатури, перехід був ще рівнішим). Цей процес та його наслідки — «радянізація» та «русифікація» в Східній Європі усього, від процесів виробництва до наукових посад, — мав рано чи пізно зруйнувати лояльність усіх сталіністів, крім найбільш затятих.
А ще це зручно затуманювало спогади багатьох людей про їхні власні неоднозначні погляди на початку комуністичних змін. У пізніші роки легко було забути, що антисемітський і часто ксенофобський тон публічної риторики Сталіна знаходив прихильних слухачів у багатьох місцях Східної Європи, як, власне, і в самому Радянському Союзі. Економічний націоналізм також був популярний серед місцевого населення, тож експропріація, націоналізація, контроль та державна регуляція виробничого процесу в жодному разі не були чимось новим. У Чехословаччині, наприклад, після запровадження в 1946 році дворічного плану, непокірних робітників могли відправити до трудового табору (хоча також варто зауважити, що більшість чеських суддів у 1946‒1948 роках відмовлялися призначати це покарання).
Тож на початкових етапах захоплення Радянським Союзом Східної Європи не було такою вже однозначною та жорстокою зміною, яким воно здається з пізнішої перспективи, навіть якщо не брати до уваги високих надій, які покладала на комуністичне майбутнє молодіжна меншість у Варшаві чи Празі. Але так само, як нацисти своїми звірствами відчужили від себе потенційно прихильне населення територій, які вони «звільнили» від СРСР у 1941‒1942 роках, Сталін невдовзі розвіяв ілюзії та очікування в державах-сателітах.
Про результат нав’язування пришвидшеної версії власної провальної економічної історії Радянського Союзу більш розвинутим регіонам уже йшлося вище. Єдиним ресурсом, на який комуністи-управлінці могли постійно розраховувати, було інтенсивне трудове виробництво на межі можливостей. Ось чому сталінський терор 1948‒1953 років у Східній Європі так сильно нагадував попередню радянську хвилю за двадцять років до цього: обидва етапи передбачали політику примусової індустріалізації. Економіки центрального планування були насправді досить ефективними в силовому примусі шахтарів та робітників заводів до досягнення понаднормового результату; але це все, на що вони були здатні. Сільське господарство Радянського блоку дедалі більше занепадало; прикладом його часом захмарної неефективності може слугувати випадок, коли чиновники у Фрунзе (нині Бішкек у Киргизстані) у 1960 році спонукали місцевих селян виконати (недосяжні та встановлені навмання) квоти з виробництва масла, скупивши запаси в місцевих магазинах…
119
Catherine Merridale, Night of Stone: Death and Memory in 20th-Century Russia (2000), p. 249.