Після війни. Історія Європи від 1945 року
- Автор: Джадт Тони
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Наш Формат
- ISBN: 978-617-7866-15-1
- Переводчик: Катерина Зарембо
- Жанр: История
Электронная книга - «Після війни. Історія Європи від 1945 року». Краткое содержание книги:
Тоні Джадт вирішує переписати історію після Другої світової війни з погляду сучасності. У цій книжці автор розкладає по полицях повоєнне минуле як Західної, так і Східної Європи. Опираючись на дослідження шістьома мовами, Джадт розповідає, на чому стояв світ після війни, відлуння якої чутно й сьогодні.
Саме тому Томас Стернз Еліот у своїх «Записках про визначення культури» (1948) стверджував «з деякою впевненістю, що наша доба — це доба занепаду; що культурні стандарти нижчі, ніж вони були п’ятдесят років тому; і що свідчення цього занепаду наявні в кожному вияві людської діяльності». З аналогічних міркувань Британська телерадіомовна корпорація (BBC) запустила «Третю програму» на радіо в 1946 році: глибокоінтелектуальний продукт високої культури, очевидною метою якого стало заохочення та поширення «якості» й орієнтація на тих, кого на континентальній Європі можна було вважати «інтелігенцією». Але в поєднанні класичної музики, актуальних лекцій та серйозних розмов передача залишалася специфічно англійською, позаяк старанно уникала поляризованих чи політично чутливих тем.
Британців не цікавили європейські справи. Про європейську політику й літературу регулярно писали в тижневиках і періодиці, тож британські читачі могли бути добре поінформовані. Крім того, британці знали про масштаб травми, яку щойно пережили європейці. Сиріл Конноллі висловив свою думку про тогочасний стан Європи у своєму дописі у власному журналі Horizon у вересні 1945 року: «Європа програла у війні морально й економічно. Велике шатро європейської цивілізації, у світлі софітів якого ми всі зростали, читали, писали, кохали чи мандрували, пало. Його мотузки витончилися, його каркас зламався, стільці та столи в друзках, намет порожній, троянди у вазах зів’яли…».
Однак, попри це хвилювання за стан континенту, британські (й особливо англійські) експерти залишалися дещо осторонь, ніби проблеми Європи та Британії, хоч і очевидно пов’язані, усе ж таки відрізнялися в ключових аспектах. За деякими важливими винятками[125], британські інтелектуали не мали значного впливу на великі дискусії континентальної Європи, а спостерігали за ними збоку. Якщо узагальнити, питання, які були гостро політичними в Європі, у Британії викликали лише інтелектуальний інтерес; а те, чим переймалися інтелектуали континенту, у Британії зазвичай не виходило за межі наукових кіл, якщо його взагалі помічали.
Ситуація в Італії була майже діаметрально протилежна. З усіх країн Західної Європи саме Італія найбільш безпосередньо зазнала нещасть доби. Двадцять років країною керував перший фашистський режим у світі. Вона перебувала під німецькою окупацією, потім її звільнили Західні союзники. Повільна війна на виснаження і знищення, яка тривала майже два роки на трьох чвертях території країни, залишила більшу частину цих земель та їхнього населення на межі злиднів. Ба більше, з вересня 1943 року по квітень 1945 року північ Італії здригалася від, по суті, повномасштабної громадянської війни, хоч її так і не називали.
Як колишній країні Осі, Італії не довіряли ані на Заході, ані на Сході. Після розколу між Тіто і Сталіним невизначений кордон Італії з Югославією став найбільш нестабільним та потенційно вибухонебезпечним фронтиром «холодної війни», а непрості відносини країни з комуністичним сусідом ускладнювалися тим, що в Італії існувала найбільша комуністична партія поза межами Радянського блоку: із підтримкою в 4 350 000 голосів (19%) у 1946 році, які зросли до 6 122 000 голосів (23%) у 1953-му. Того самого року Італійська комуністична партія могла похвалитися 2 145 000 членів, які платили членські внески. Місцевий вплив партії підсилювали її майже абсолютна влада в деяких регіонах (зокрема Емілії-Романьї навколо міста Болонья), підтримка Італійської соціалістичної партії[126] під проводом П’єтро Ненні та широка популярність її витонченого й вдумливого лідера Пальміро Тольятті.
З усіх цих причин інтелектуальне життя в післявоєнній Італії було дуже політизоване і глибоко пов’язане з проблемою комунізму. Абсолютна більшість молодих італійських інтелектуалів, зокрема і деяких з тих, хто піддався на чари фашизму, формувалася в тіні Бенедетто Кроче. Характерне поєднання геґеліанського ідеалізму у філософії та лібералізму ХІХ століття в політиці, притаманне Кроче, стало етичною системою координат для покоління інтелектуалів-антифашистів; але в післявоєнних обставинах здавалося, що цього явно замало. Реальний вибір, який мали італійці, полягав у радикальній альтернативі: політизований клерикалізм — альянс консервативного Ватикану (за правління папи Пія ХІІ) та християнських демократів, підтримуваних США, — або ж політичний марксизм.
Італійська комуністична партія мала певну особливість, яка відрізняла її від інших комуністичних партій і на Сході, і на Заході. Із самого початку її очолювали інтелектуали. Тольятті, як і Антоніо Ґрамші та інші молоді засновники партії двадцять років тому, був помітно більш освіченим — та шанобливим у своєму ставленні до освіти, — ніж лідери більшості інших комуністичних партій Європи. Ба більше, упродовж десятиліття після Другої світової війни партія відкрито вітала інтелектуалів — і як членів, і як союзників — і дбала про те, щоб пом’якшувати партійну риторику в тих питаннях, які могли відштовхнути. Насправді Тольятті свідомо адаптував комуністичні заклики до італійських інтелектуалів через власну формулу — «напів-Кроче та напів-Сталін».
125
Найвідоміший із них, певна річ, — Артур Кестлер, але з тим самим успіхом його можна було вважати і угорцем, і австрійцем, і французом, і євреєм.
126
У ті роки ІСП відрізнялась від західноєвропейських соціалістичних партій тим, що була наближеною до комуністів та їм підпорядковувалась — модель, що була більш знайома для Східної Європи.