Після війни. Історія Європи від 1945 року

Тож встановлення після 1948 року догми «двох культур» Жданова[123], яка наполягала на сповідуванні «правильних» поглядів у будь-яких питаннях від ботаніки до поезії, стала особливим потрясінням для народних демократій Східної Європи. Рабське дотримання інтелектуалами партійної лінії, здавна практиковане в Радянському Союзі, де в будь-якому разі вже існувала дорадянська спадщина репресій та доктринальності, складно давалося країнам, які лише нещодавно звільнилися від благодатного режиму Габсбургів. У Центральній Європі ХІХ століття інтелектуали й поети набули звички та відповідальності говорити від імені своєї нації. За комунізму їхня роль змінилася. Раніше вони представляли абстрактний «народ», а тепер були не більше ніж культурними рупорами для (справжніх) тиранів. Навіть гірше, невдовзі вони ставали улюбленими жертвами — як космополіти, «паразити» чи євреї — тих самих тиранів, які шукали цапів-відбувайл для своїх помилок.

Тож ентузіазм східноєвропейських інтелектуалів щодо комунізму — навіть у Чехословаччині, де він був найсильнішим — здебільшого випарувався після смерті Сталіна, хоча кілька років він ще протримався у формі проєкту «перегляду» чи «реформи комунізму». Лінії поділу всередині комуністичних держав уже не пролягали між комунізмом та його супротивниками. Важливе протистояння знову відбувалося між тими, хто уособлював владу — партією-державою і її поліцією, державним апаратом і придворною інтелігенцією — та всіма іншими.

У цьому сенсі лінія розлому «холодної війни» пролягала не так між Сходом і Заходом, як усередині Східної та Західної Європи. У Східній Європі, як ми побачили, Комуністична партія і її апарат були в стані неоголошеної війни проти всього суспільства, а ближче знайомство з комунізмом призвело до появи нових фронтів: між тими, для кого комунізм давав практичну суспільну користь у тому чи іншому вигляді, і тими, для кого він означав дискримінацію, розчарування й репресії. У Західній Європі в обох таборах також опинилося багато інтелектуалів; але характерно, що захоплення комунізмом у теорії було обернено пропорційне досвіду комунізму на практиці.

Це поширене невігластво щодо долі тогочасної Східної Європи, укупі зі зростанням байдужості Заходу, багато кого на Сході бентежило і вводило в розпач. Проблемою для східноєвропейських інтелектуалів було не те, що вони перебували на периферії — з цією долею вони давно змирилися. Що боліло їм після 1948 року, то це подвійне виключення: з їхньої власної історії через радянську присутність та зі свідомості Заходу, де найвідоміші інтелектуали й гадки не мали про те, що і як з ними відбувалося. У східноєвропейських текстах про Західну Європу на початку 50-х років рефреном проходить тон образи та збентеженого подиву: тон «розчарованого кохання», як описав це Мілош у «Поневоленому розумі». Хіба Європа не розуміє, писав румунський письменник Мірча Еліаде в еміграції у квітні 1952 року, що їй ампутували частину її власної плоті? «Бо… всі ці країни і є в Європі, усі ці народи належать до європейської спільноти».