Після війни. Історія Європи від 1945 року
- Автор: Джадт Тони
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Наш Формат
- ISBN: 978-617-7866-15-1
- Переводчик: Катерина Зарембо
- Жанр: История
Электронная книга - «Після війни. Історія Європи від 1945 року». Краткое содержание книги:
Тоні Джадт вирішує переписати історію після Другої світової війни з погляду сучасності. У цій книжці автор розкладає по полицях повоєнне минуле як Західної, так і Східної Європи. Опираючись на дослідження шістьома мовами, Джадт розповідає, на чому стояв світ після війни, відлуння якої чутно й сьогодні.
Але вони більше до неї не належали, і в цьому була проблема. Сталіну вдалося просунути свою лінію оборони глибоко в центр Європи і цим витіснити Східну Європу з рівняння. Європейське інтелектуальне й культурне життя після Другої світової війни відбувалося на радикально зменшеній арені, з якої вилучили поляків, чехів та інших народів усім гамузом. І попри те, що комунізм та його загрози були в центрі західноєвропейських дискусій і суперечок, на існування «справжнього втіленого комунізму» за декілька десятків кілометрів на схід майже ніхто не зважав — надто серед найпалкіших його прихильників.
Якби в післявоєнній Західній Європі опинився гість, який був знайомий з її інтелектуальним становищем у нещодавньому минулому, він би її не впізнав. Німецькомовна Центральна Європа — локомотив європейської культури в першій третині ХХ століття — припинила існувати. Відень, який став тінню себе самого після повалення Габсбургів у 1918 році, як і Берлін, був поділений між чотирма союзниками. Місто заледве могло підтримувати своїх мешканців продуктами та одягом, що вже казати про живлення інтелектуального життя континенту. Австрійські філософи, економісти, математики та науковці, як і їхні сучасники в Угорщині й інших частинах колишньої дуалістичної монархії, або втекли в еміграцію (у Францію, Британію, її домініони чи США), або співпрацювали з владою. Або ж, як третій варіант, їх повбивали.
Сама ж Німеччина лежала в руїнах. Серед німецької інтелектуальної еміграції після 1933 року не лишилося практично жодної статусної особи, яка б не була скомпрометована своєю співпрацею з режимом. Сумнозвісні загравання Мартіна Гайдеґґера з нацистами відрізнялися лише тим, які неоднозначні наслідки вони мали для його впливових філософських текстів; десятки тисяч менших гайдеґґерів у школах, університетах, місцевих і центральних урядах, газетах і закладах культури схожим чином зіпсували свою репутацію тим, що з таким завзяттям підлаштували свої тексти та дії до вимог нацистів.
Післявоєнна ситуація в Німеччині ускладнювалася ще й існуванням двох Німеччин, одна з яких претендувала на монопольне спадкоємство «хорошого» німецького минулого — антифашистського, прогресивного, просвітленого. Чимало інтелектуалів і митців відчували спокусу пов’язати долю з Радянською зоною та її наступницею, Німецькою Демократичною Республікою. На відміну від Федеративної Республіки зі столицею в Бонні, яка ще не повністю денацифікувалась і неохоче дивилася в обличчя нещодавнього німецького минулого, Східна Німеччина гордо наполягала на своїй антифашистській ідентичності. Комуністична влада вітала істориків, драматургів і режисерів, які хотіли нагадати їхній публіці про злочини «іншої» Німеччини — якщо лише вони не торкалися певних табуйованих тем. Деякі найкращі таланти часів Веймарської республіки, які залишилися серед живих, емігрували на Схід.
Однією з причин було те, що, оскільки окупована совєтами Східна Німеччина була єдиною державою Східного блоку із західним «двійником», її інтелектуали, на відміну від румунських чи польських письменників, мали доступ до західної аудиторії. А якщо цензура й тиск ставали нестерпними, залишалася можливість повернутися на Захід, через берлінські пропускні пункти, принаймні до 1961 року і будівництва Стіни. Приміром, Бертольд Брехт обрав життя в НДР; там також залишилися молоді письменники на кшталт Крісти Вольф. Молодші письменники, як-от майбутній дисидент Вольф Бірман, навіть виїжджали на Схід, щоб отримати освіту й писати (Бірман переїхав у сімнадцятирічному віці, у 1953 році)[124].
Радикальних інтелектуалів з «матеріалістичного» Заходу приваблювало в НДР те, що вона позиціонувала себе як прогресивна, егалітарна й антинацистська країна, чиста і зрозуміла альтернатива Федеральній Республіці. Здавалося, що остання обтяжена історією, про яку вона воліла не говорити, і водночас, що цікаво, невагома, без політичного коріння й залежна від західних союзників, насамперед від США, які її створили. Інтелектуальному життю в ранній Федеративній Республіці бракувало політичного спрямування. Радикальні напрямки з протилежних кінців політичного спектра були навмисне виключені із суспільного життя, а молоді письменники на кшталт Бьолля не дуже хотіли встрявати в партійну політику (чим кардинально відрізнялися від наступного покоління).
Безумовно, культурних осередків не бракувало: уже в 1948 році, щойно нестача газетних видань залишилася в минулому й були відновлені мережі збуту, у Західній зоні Німеччини в обіг потрапило понад двісті літературних і політичних журналів (хоча багато з них зникли після валютної реформи), а нова Федеративна Республіка могла похвалитися напрочуд великою кількістю якісних газет, насамперед новим щотижневиком Die Zeit, друкованим у Гамбурзі. І все ж таки Західна Німеччина опинилася й на багато років залишилася на узбіччі головної течії європейського інтелектуального життя. Мелвін Ласкі, західний журналіст і редактор, який жив у Берліні, у 1950 році писав про інтелектуальне становище в Німеччині таке: «Думаю, ніколи протягом сучасної історії жоден народ і нація не були такі виснажені, такі позбавлені натхнення чи навіть таланту».
124
Прикметно, що Брехт підстрахувався, заливши свій австрійський паспорт.