Так казав Заратустра. Жадання влади

Насправді брехня буває різна: часом брешуть, аби оберегти, а часом — аби зруйнувати. Християнина й анархіста можна цілком ототожнити: їхні наміри та інстинкти спрямовані лише на руйнування. Щоб довести це твердження, досить зазирнути в історію: там ми знайдемо разючі й огидні потвердження. Можемо також розглянути релігійне законодавство, яке, прагнучи створити найліпші умови для розквіту життя, намірялось «увічнити» досконалу суспільну організацію,— натомість християнство вбачало свою місію в зумисному зламі тієї організації, що була запорукою життєвого розквіту. Там розум, здобутий за довгі роки спроб та блукання в пітьмі, вживався для щонайменших потреб,— зате й збирали якомога багатший, щедріший і пишніший урожай, а тут навпаки: миттю затруїли врожай... За найтяжчих обставин,— адже гірших не було й донині,— imperium Romanum, ця найвидатніша організаційна структура, проти якої всі попередні й наступні державні форми виглядали невиробленими, тупими і дилетантськими, виступала як аеrе perennius[46],— і ті святі анархісти на те й набрались «побожності», аби зруйнувати «світ», отже, imperium Romanum, доки зітруть її на порох, доки германці та інші харцизи стануть у ній господарем. І християнин, і анархіст — decadent'n: обидва здатні лише руйнувати, затруювати, засмучувати, висисати кров; інстинктом обидва до смерті ненавидять усе випростане, величне, тривке — все, що заповідає майбутнє. Християнство стало вампіром imperium Romanum: воно миттю понищило незмірні здобутки римлян, що збудували підмурки великої культури, почалась інша доба... Невже ви досі не зрозуміли? Imperium Romanum,— яку ми знаємо, про яку можемо дізнатися ще більше з історії римських провінцій,— цей дивовижний і величний шедевр був лише початком, будівництво було розраховане на тисячі років,— але ж і досі нічого не спорудили і вже навіть не мріють збудувати в такому ж вимірі sub specie aeterni![47] Ця організація була досить міцна, щоб витримувати поганих імператорів: для таких структур випадкова роль окремих осіб нічого не важить — це перший принцип будь-якої визначної архітектури. Але була заслабка, щоб опиратись найрозбещенішій розпусті — християнам... Ці потаємні хробаки, прикрившись туманом, пітьмою і двозначними словесами, підкралися до кожного, щоб виссати повагу до правдивого, взагалі всі інстинкти, спрямовані в реальність; зграя боязких, жінкоподібних і солодкавих людців мало-помалу відвернула від тієї незмірної будівлі «душі»,— отже, ті вартісні, шляхетні і чоловічі натури, які долю Риму вважали своєю власною справою і, відчуваючи гордість, переймалися нею всім єством. Святеницьке лицемірство, потаємні збіговиська, похмурі уявлення, як-от: пекло, жертва невинного, unio mystica[48] в обряді пиття крові, а насамперед поволі роздмухуване полум'я помсти, помсти паріїв — саме така релігія стала володарем Риму, хоча ще Епікур оголошував війну її преекзистенціальній формі. Аби збагнути, проти чого боровся Епікур, почитайте Лукреція: Епікур засуджував не поганство, а «християнство», отже, занапащення душ провиною, поняттями кари і безсмертя. Він виступав проти потаємних культів, того своєрідного латентного християнства: правдивим спасінням у ті часи було спростування ідеї безсмертя. Епікур переміг, у Римській імперії кожна пристойна людина була епікурейцем,— аж тут об'явився Павло... Павло — це геніальне втілення ненависті паріїв проти Риму, проти «світу»; це жид, вічний жид par excellence... Він здогадався, що з допогомою нечисленної християнської секти, яка відчахнулася від іудейства, можна роздмухати «світову пожежу», що, взявши символом розіп'ятого бога, можна згуртувати в могутню силу всіх потаємних ворохобників, усю потолоч, усіх спадкоємців анархічних розрухів у країні. «Спасіння прийде з Ізраїлю». Християнство було немов закляття, яке розбивало всі потаємні культи,— наприклад, Осіріса, Великої Матері, Мітри,— і водночас усотувало їхню силу. Саме в цьому Павлова геніальність. І його інстинкт був настільки певний, що він із безжальним насильством над правдою вклав уявлення, якими чарували ті релігії паріїв, у вуста «спасителя», якого сам же й вигадав,— і не тільки у вуста: він його зробив таким, що перед ним схилилися навіть жерці культу Мітри... Це було його переродження; він збагнув: аби знецінити «світ», аби над Римом запанувала примара «пекла», а життя було погублене «потойбічним», необхідна віра в безсмертя... Нігіліст і християнин: ми поєднуємо ці слова аж ніяк не випадково...