Так казав Заратустра. Жадання влади

Віра за певних обставин дає раювання; ідея фікс раювання аж ніяк не справджується; ніяких гір віра не усуває, зате доволі наставляє їх там, де не було ніколи,— щоб у цьому переконатись, досить навідати божевільню. Священикові, щоправда, аж ніяк: адже він інстинктивно заперечує, що недуга — це недуга, а божевілля — це божевілля. Християнству не менш потрібні недуги, ніж, приміром, еллінізмові був потрібен надмір здоров'я; робити недужим — це правдива й прихована мета всіх спасенних церковних ритуалів. Та й що таке церква: хіба це не католицька божевільня, представлена як останній ідеал? Не земля як суцільна божевільня? Такі вірні, які ввижаються церкві, є типовими decadent'ами; доба, коли якийсь народ стає жертвою релігійної кризи, завше відзначається нервовими пошестями; «внутрішній світ» релігійної людини крапля в краплю нагадує «внутрішній світ» подразнених і виснажених; «найвищі» психічні стани, освячені церквою як найбільші вартості в світі, є різновидами епілепсії: in majorem dei honorem[35] церква проголошувала святими тільки божевільних або несосвітенних ошуканців... Одного разу я дозволив собі ввесь християнський покутно-спасенницький training[36] (нині в цьому найбільше вправляються в Англії) назвати folie circulaire[37], що, як звичайно, послідовно відтворюється на зумисне для цього й підготовленому, отже, цілком нездоровому грунті. По волі стати християнином не можна: у християнство не «навертаються»,— для нього конечне бути хворим... І як же тоді ми, маючи смілість, щоб бути здоровим і навіть зневажати, мусимо зневажати релігію, яка навчає нехтувати тіло! Релігію, яка не хоче зректися забобонів про душу! Яка з недоїдання робить «заслугу»! Для якої здоров'я — ворог, диявол і спокуса,— їх треба подолати! Яка переконує, ніби в тілі, що вже скидається на труп, можна мати «досконалу душу», і для цього їй необхідно створити певну подобу «досконалості» — це бліда, недужа, придуркувата і мрійлива істота, так званий «святий». Святість — це просто низка симптомів зубожілого, виснаженого, незціленно занапащеного тіла!.. Християнство як європейська суспільна течія вже від початку заповідалося сукупним бунтом усіляких покидьків і приблуд (із християнством вони прагли допастися влади). Воно було не занепадом певної раси, а сукупним рухом розмаїтих елементів decadenсе'у, що збирались і сунули звідусіль. Усупереч поширеній думці, християнство аж ніяк не породжене розкладом благородної античності, і сьогодні вже й не знати, як гримати на тих учених ідіотів, що й досі тримаються цих поглядів. Адже саме тоді, коли по всій imperium християнізувались нездорові й розбещені верстви паріїв, уже склався якраз протилежний тип — шляхетність у своїй найзрілішій і найкращій постаті. Запанували численні тлуми, демократизм християнського інстинкту одержав перемогу... Християнство не обмежувалось ні расово, ні «національно», воно зверталось до всіх знедолених і всюди знаходило прихильників. Основою християнства була rancune[38] недужих, інстинктивна зненависть до здоров'я і здорових. Усе добре, горде, зухвале і насамперед гарне кололо йому очі і різало вуха. І я знов пригадую неоціненні Павлові слова: «...немудре світу... і немічне світу... і простих світу, і погорджених, і незначних вибрав Бог». Це була формула, яка in hoc signo[39] знаменувала перемогу decadence'y. Бог, розп'ятий на хресті,— невже ви й досі не розумієте страхітливої підступності цього символу? — Кожен, хто страждає, хто висить на хресті,— божественний... Ми всі почеплені на хресті, отже, ми божественні... Тільки ми й божественні... Християнство перемогло й поховало всі шляхетні погляди, християнство й досі є щонайтяжчим лихом в історії людства...