Так казав Заратустра. Жадання влади

Підступімось іще на один крок до психології переконань, психології «вір». Я вже давно замислювавсь над тим, чи переконання часом не лютіший ворог правди, ніж сама брехня («Людське і надміру людське», 1, аф. 54 та 483). Цього разу я хочу поставити вирішальне питання: чи є взагалі якась різниця між брехнею і переконаннями? В те, що вона існує, вірить цілий світ,— але хіба є така дурниця, в яку б не вірив цілий світ? Будь-яке переконання має свою історію, пройшло певні стадії розвитку, намагалося звестись у тій або іншій формі, заходило в глухий кут: переконанням воно стало по тому, як довгий час іще не було ним і значно довший — навряд чи було ним. Що? А хіба серед цих зародкових форм переконання не може бути навіть брехні? Часом можна просто підставити особи: те, що в отцеві ще було брехнею, в синові вже стає переконанням. Тепер я скажу, що таке брехня. Це небажання бачити те, що видно, і небажання бачити так, як видно,— а брешуть при свідках чи без свідків — це не має ніякого значення. Найзвичайнішу брехню бачимо тоді, коли людина дурить себе; коли ж дурять інших, це радше виняток. Так ось це небажання бачити те, що видно, і небажання бачити так, як видно, є мало не першою передумовою всякої партійності: прихильники якоїсь партії доконечне стають брехунами. Наприклад, німецькі історіографи переконані, ніби в Римі був деспотизм, а германські племена принесли у світ дух свободи,— так от, є різниця між цим переконанням і брехнею? То чи треба тоді дивуватися, що всі партії, як і німецькі історики, інстинктивно вдаються до гучних слів про мораль,— і вона, мабуть, тільки тому існує, що завше доконечна прихильникам будь-якої партії. «Це наше переконання, ми ознаймуємо його перед цілим світом, ми ним живемо і заради нього помремо,— шануйте насамперед усіх, хто має переконання!» Такі речі я чув навіть із вуст антисемітів. Любі мої панове, навпаки! Антисеміт аж ніяк не стане пристойнішим від того, що брехатиме, спираючись на принципи... Священики, які в цьому вправніші, чудово розуміли, що можна закинути переконанням, отже, брехні, яка, простуючи до мети, спирається на принципи,— й через те перебрали єврейську мудрість і почали спиратися на уявлення «бог», «божа воля», «боже одкровення». Навіть Кант зі своїм категоричним імперативом вийшов на той же шлях: розум його був практичний. Він стверджував, ніби є речі, про істинність чи неістинність яких людина судити не може; всі високі питання, всі найважчі проблеми вартості виходять за межі людського розуміння... Збагнути межі людського розуму — ось де правдива філософія... Навіщо бог дає людям одкровення? Хіба він робив би щось зайве? Сама людина нітрохи не може знати, де зло, а де добро, і тому її научає господь, звістує свою волю... Мораль: священики не брешуть, і там, де священик щось стверджує, питання «правдиве» чи «неправдиве» не постає взагалі: те, про що він говорить, брехати не дозволяє. Бо для того, аби брехати, треба зуміти визначити, де правда. Та якраз цього люди й не можуть, натомість священику все вкладає в уста господь. Такий священицький силогізм притаманний не самим іудеям чи християнам: право на брехню і мудрість «одкровень» належить усьому священицькому поріддю — і священикам decadence'y, і поганським жерцям (погани — це всі, хто потверджує життя, всі, чий «бог» схвалює всю людську поведінку). А «закон», «божа воля», «священна книга», «натхнення» — це лише слова, що позначають умови, за яких священик дістається влади і які допомагають її втримати; ці поняття бачимо в основі всіх священицьких організацій, усіх священицьких і філософсько-священицьких систем панування. «Свята брехня» була і в Конфуція, і в «Законах Ману», і в Магомета, і в усієї християнської церкви,— не бракувало її і в Платона. Вислів «Ось де істина», хоч би де він лунав, означає одне: священик бреше...