Так казав Заратустра. Жадання влади

можна,— жити. Мета її в тому, щоб зібрати якомога багатший і поживніший урожай з доби проб і гіркого досвіду. Отож тепер насамперед треба застерегти, щоб надалі вже не робили ніяких спроб, і подбати, аби нинішня минуща система вартостей, доказів, вибору і критичних поглядів на вартості тяглася in infinitum[44]. І тому перед людиною ставлять подвійні мури: спершу одкровення, які звістують, що мудрість тих законів аж ніяк не людського походження, що не було ні довгих пошуків, ні болючих помилок, а як дарунок, як чудо їх без усякої історії в повній і довершеній формі оповів господь... По-друге, традиція, яка стверджує, що закон існує з прадавніх часів і було б непошаною, злочином проти предків сумніватись у ньому. Авторитет законів обґрунтовують двома тезами: бог дав закони і предки жили по цих законах. Вищий сенс такої процедури полягає в тому, щоб свідомість мало-помалу відступала перед життям, яке визнали правильним (спираючись на незмірний і ретельно просіяний досвід); так досягається цілковитий автоматизм інстинктів — передумова будь-якої майстерності, будь-якої довершеності в мистецтві жити. Коли постає книга законів, як от «Закони Ману», значить народ обертається в майстра, стає довершеним, може пишатися, що вже володіє недосяжним мистецтвом жити. Для цього життя треба зробити несвідомим: ось де мета всякої святої брехні. Ієрархія каст, цей найвищий, панівний закон, є тільки санкцією порядку, що існує в природі, найзначущою природною законністю, яку не скасує ніяка сваволя, ніяка «сучасна ідея». В будь-якому здоровому суспільстві з'являються, взаємно зумовлюючи один одного й хилячись у розбіжні боки, три фізіологічні типи, і кожен із них потребує своїх гігієнічних заходів, має власне поле роботи і притаманні тільки йому почуття довершеності і майстерності. Природа, а не Ману, розділила людей на тих, у кого могутній дух, на тих, у кого міцне тіло і незламна вдача, і на третіх — пересічних людців, що не вирізняються з загалу ні духом, ні тілом. Цих останніх найбільше, а перші — це обранці. Найвища каста,— я назву її Нечисленні,— як цілком довершена, має привілеї меншості: право представляти на землі щастя, красу і добро. Тільки духовним людям можна наблизитись до краси, осягнути прекрасне, лише їхня доброта не стає слабкістю. Pulchrum est paucorum hominum[45] доброта — це привілей. І не може бути нічого невластивішого їм, як бридкі манери, або хоч крапля зневіри, око, яке гурочує, або навіть обурення, що світ не такий, як їм хочеться. Обурення, як і зневіра,— привілеї паріїв. «Світ довершений,— так проголошує інстинкт духовніших, інстинкт ствердження,— недосконалість, усе, що нижче від нас, будь-яка відстань, пафос відстані і навіть парії — складники цієї досконалості». Як найсильніші, духовні люди знаходять своє щастя там, де решта подибує згубу: в лабіринті, в безжальності до себе й до інших, у спокусі: їхня втіха — у самопримусі, аскетизм стає в них натурою, потребою, інстинктом. Важкі завдання — це їхній привілей; бавитись із труднощами, перевершувати решту — відпочинок... Пізнання — це форма аскетизму. Такі люди найгідніші пошани,— і це нітрохи не виключає, що вони ще й найвеселіші, і найлюб'язніші. Вони владарюють не тому, що їм хочеться, а тому, що це їхня природа: другими вони бути не можуть. Тепер про других: це охоронці права, наглядачі за порядком і безпекою, шляхетні воїни й насамперед державець як найчільніший полководець, суддя і запорука дотримання законів. Другі — це виконавці найдуховніших, їхнє найближче оточення, яке перебирає на себе всю грубу роботу врядування,— їхній почет, права рука, їхні найліпші учні. І, повторюю, в цьому всьому нема ніякої сваволі, нічого «штучного»; якраз штучним є всякий інакший устрій, коли природу затавровують ганьбою... Ієрархія каст, підпорядкованість є лиш проявом найвищого закону самої природи; поділ на три типи доконечний для існування суспільства, для розвитку вищих і щонайвищих типів,— нерівноправність є першою передумовою існування будь-якого права взагалі. Право — це привілей. Живучи так, як йому належить, кожен має свої привілеї. І не треба недооцінювати привілеїв пересічної верстви. Життя чим вище, тим суворіше,— підбирається холод, зростає відповідальність. Висока культура подібна до піраміди: вона може стояти тільки на широкій основі, її найпершою передумовою є згуртована, сильна і здорова пересічність. Ремесло, торгівля, рільництво, наука, більша частина мистецтва — одне слово, вся виробнича царина обходиться вкрай мізерною мірою жадань та вміння: адже вони радше винятки, а притаманний посереднім людям інстинкт опирається як аристократизмові, так і анархізмові. І те, що людина задовольняє громадські потреби, перетворюється на коліщатко, на функцію, призначено самою природою: не суспільство, а те щастя, яке тільки й приступне більшості людей, перетворює їх на розумні машини. В пересічних і щастя пересічне: це вправність у чомусь одному, спеціалізація природного інстинкту. І людям могутнього духу аж ніяк не личить вбачати в пересічності якийсь докір собі. Адже саме вона є першою необхідною умовою утворення винятків, нею зумовлюється висока культура. І коли виняткові люди саме до пересічних ставляться делікатніше, ніж до себе і своєї рівні, то це не просто щира люб'язність,— це їхній обов'язок... Кого я найдужче ненавиджу з-поміж усього сучасного бидла? Соціалістичну потолоч, апостолів черні, які заганяють у могилу інстинкти й утіхи робітництва, його сумирне буття і вдоволеність,— вони його роблять заздрісним, навчають помсти... Несправедливість полягає не в нерівності прав, а в зазіханнях на «рівноправність»... Що таке лихо? Але ж я вже казав: усе, що породжене недолугістю, заздрістю, помстою. Анархіст і християнин — одного кореня...