Книга дивних нових речей

— Річ у тому, — далі пояснював Пітер, — що я зрозумів: уся та їжа, яку щотижня вантажать у цю машину, не береться нізвідки, навіть якщо аміківцям і може так здаватися.

— Власне, я виросла на фермі, — сказала Ґрейнджер. — Тож, якщо ти й мене записав до тих, хто гадає, ніби зерно виготовляють у пекарнях, то помилився. Але скажи-но мені: це поле, на якому ти працював, де воно? Я ніколи не бачила там жодних полів із білоквітом.

— Воно в самому центрі.

— У центрі чого?

— У центрі поселення. Ось чому ти його не бачила. Поле білоквіту сховане за будинками.

Ґрейнджер похитала головою.

— Це ж треба таке! А бодай мені!

— Поселення побудовано кільцем довкола оброблюваної землі, — пояснив Пітер. — А отже, коли треба йти до роботи, люди вирушають з усіх напрямків і сходяться в центрі, й у такий спосіб усім доводиться пройти більш-менш однакову відстань. Прекрасно придумано, правда ж? Просто не уявляю, чому, відколи існує людство, це нікому не спало на думку.

Ґрейнджер метнула на нього недовірливий погляд.

— Ти справді не уявляєш? Це тому, що хліборобство — тяжка й нудна праця, і більшість людей воліють, щоб хтось робив її за них. І бажано десь подалі. Тому що там, де вони живуть, потрібне місце під торгові центри.

— Тут АМІК теж планує побудувати торгові центри?

Раніше жінка могла б образитися на таке зауваження, але цього разу їй, схоже, було байдуже.

— Ні, — зітхнула Ґрейнджер. — Принаймні, не в найближчому майбутньому. Насамперед нам потрібне стабільне довкілля. Чиста вода. Відновлювана енергія. Дружна команда. Тубільці, що не відчувають до нас смертельної ненависті.

— Благородні цілі, — відказав Пітер; на нього раптом наринула хвиля втоми, і він відкинувся на спинку свого сидіння. — Кумедно тільки, що ніхто не думав про них раніше.

Вони в’їхали в дощ. Сухе вітрове скло за мить уже було залите водою. Химерні візерунки дощових крапель хрест-навхрест помережили його, доки їх не змахнули склоочисники. Пітер перебував усередині оболонки з металу і скла, у штучно підтримуваному середовищі охолодженого повітря, недосяжний для дощу, який обмив би його. Він має бути там, назовні, повинен стояти голий під дощем, який струменітиме по його черепу, тьмаритиме зір, періщитиме по кістлявій поверхні його ніг.

— Із тобою справді все гаразд?

— Так, усе добре, — удавано спокійно відказав Пітер. — Просто таке відчуття... трохи дивне... бути замкненим у такому обмеженому просторі.

Ґрейнджер кивнула, не надто переконана його відповіддю. Пітер бачив, що жінка хвилюється за нього. Він шкодував, що не наполіг, аби вона зачекала ще трохи в поселенні, а він тим часом трохи краще підготувався б до повернення на базу. Він був би у значно ліпшій формі, якби мав для себе хоча б десять-п’ятнадцять хвилин, перш ніж сісти в машину.

— Ми в межах досяжності «пострілу», — після тривалої мовчанки промовила Ґрейнджер.

Пітер спантеличено глянув на неї так, наче вона щойно повідомила, що вони на прицілі у снайпера.