За східнім обрієм [Спомини про пережите]

Але начальство не відступало від свого. Розпочалися індивідуальні бесіди з найбільш упертими. Почулися навіть загрозливі натяки, як наприклад: «Прийдеться пошукати, хто це так каламутить воду» і так далі. І так нарешті проголосували за радгосп.

Для мене радгосп був більше сприйнятний, ніж колгосп. У радгоспі був восьмигодинний робочий день і з радгоспу легше можна було вирватись, ніж з колгоспу, а для мене мало це величезне значення, бо я весь час носився з думкою виїхати десь із села. Я хотів лише там побудувати хату. І ждав поки дочка поступить в інститут.

Але радгосп будувати хати не брався. Директор радгоспу говорив, що в них немає дозволу на будову хат для переселенців. А на квартирі жити далі було неможливо. Ми вибралися на виділений нам присадибний участок і там жили під відкритим небом. Там нас пекло сонце і мочив дощ. Нелегко нам було, але ми терпеливо переносили все. Однак таке існування ставало щораз більш нестерпним, треба було щось робити. Директор радгоспу побудував собі розкішний дім, і йому було байдуже, що ми живем під голим небом. Голова райвиконкому також такими справами не цікавився, йому потрібний був плян по здачі зерна державі, а про житла для людей йому голова не боліла. Про такі справи вони навіть і розмовляти не хотіли.

Про своє скрутне становище я написав у Дніпропетровськ начальникові по оргнабору і переселенню при Облвиконкомі, Левковцеву. Левковцев написав відповідне письмо райвиконкому і директорові радгоспу. Але ані директор радгоспу, ані голова райвиконкому це відношення Левковцева не взяли до уваги. Тоді я написав у Київ начальникові по оргнабору і переселенню при Раді Міністрів, Могилі. І лише внаслідок натиску Могили райвиконком відпустив мені необхідну кількість лісу і директор радгоспу дав необхідний транспорт для перевозки будівельних матеріялів на хату. За літо я хату побудував і тимчасово вкрив очеретом під листок, з розрахунком, що пізніше вкрию шифером. На шифер я написав заяву в дирекцію радгоспу.

На протязі восьми місяців мого проживання у Слов'янці я працював як віл від сходу сонця аж до темної ночі. За той період я нічого не читав і не писав. Переписку з друзями скоротив до мінімуму. Одного разу зовсім несподівано до мене приїхав Славко Пащак. Ми по-дружньому привітались, пообідали і почали розмовляти про свої особисті справи. Виявилося, що і в Славка положення було не краще від мого.

Він їхав з Одеси в Донецьку область шукати роботи. 3 Одеси його гонили. Тоді нашому братові, бувшим політв'язням, ніде не давали спокою. Мене наче б не рухали, але якийсь підозрілий тип часто приїздив до контори дирекції радгоспу та в наше правління і вивчаючо-допитливим поглядом приглядався до мене. Довголітнє переслідування поліцією всіх систем виробило в мене якесь органічне відчуття поліцейського ненависного ока. Тоді я навіть не уявляв, за що до мене можна придиратись, але переслідуючий погляд поліцейського ока відчував безперервно, воно ходило за мною як тінь. Павутину аґентури, обсновану навкола мами і дочки, також було явно помітно. Ту роботу поліцейської «машини» я відчував з кожним днем все більше й більше. Кільце змикалося.