Дівчина, яку ти покинув

— Хей, — кличе вона, заходячи до себе. Зараз пів на п’яту, але ніщо не виказує присутності Мо. Вона проходить до кухні й знаходить на столі записку: «Пішла до Раніка. Буду завтра. Мо».

Записка падає, Лів легко зітхає. Вона так звикла до Мо, яка постійно тиняється будинком, — до звуку її кроків, віддаленого бурмотіння, шуму води у ванній, запаху їжі, що розігрівається в духовці. Зараз будинок здається порожнім. Ще більш порожнім, ніж до появи Мо.

Останнім часом Мо дещо віддалилася. Лів питає себе, чи здогадалася вона, що сталося після Парижа. І це, як завжди, навертає її на думки про Пола.

Але зараз небагато користі від таких думок.

Пошти немає, окрім реклами вбудованих кухонь і двох рахунків.

Вона знімає пальто і робить собі горнятко чаю. Телефонує батькові, якого немає вдома. Його гучний голос на автовідповідачі закликає її залишити своє ім’я і номер.

— Неодмінно! Ми будемо ЩАСЛИВІ чути вас!

Вона вмикає радіо, але музика надто дратує її, а новини лише наганяють депресію. Виходити в інтернет вона не хоче: нових пропозицій роботи, швидше за все, немає, а перспектива натрапити на чергову згадку про суд лякає її. Вона не хоче, щоб ненависть мільйонів людей, вихлюпнута на екран, людей, які зовсім її не знають, заповнила її думки.

Вона не хоче виходити на вулицю.

«Ну ж бо, — відчитує вона себе. — Ти сильніша за все це. Подумай, що випало здолати Софі».

Лів вмикає музику, аби лише розбити гнітючу тишу. Закладає білизну до пральної машини, щоб створити видимість нормального хатнього життя. А тоді знов помічає стос конвертів і паперів, на які не звертала уваги останні два тижні, підсуває стілець і починає уважно проглядати їх.

Рахунки вона складає посередині, останні попередження — праворуч. Ліворуч лягає все, що не потребує термінової уваги. Банківські повідомлення вона ігнорує. Окремий стос складають повідомлення від адвокатів.

Перед нею лежить великий нотатник, у якому Лів веде колонку цифр. Вона методично просувається списком, додаючи суми й віднімаючи їх, підраховуючи і відзначаючи результати на полях сторінки. Потім знов сідає на стілець, оточена темрявою неба, і довгий час дивиться на цифри.

Нарешті вона нахиляється вперед, розсіяно вдивляючись у небосхил. Надворі темно, немов опівночі, та коли вона дивиться на годинник, немає навіть шостої. Вона вдивляється в рівні, бездоганні лінії Девідового творіння, величезний окреслений ними простір неба — хоч під яким кутом дивись. Бачить стіни з термічного скла, перекладеного листами надтонкого ізоляційного матеріалу з Каліфорнії й Китаю — аби в домі завжди було спокійно і тепло. Дивиться на молочно-білу бетонну стіну, на якій одного разу вивела маркером: «А ЧИ НЕ ПІТИ Б ТОБІ ДО БІСА?», коли вони з Девідом посварилися через її неохайність у перші дні їхнього шлюбу. Попри всі зусилля і кілька засобів для видалення, за певних атмосферних умов досі можна було бачити примарні контури цих слів. Вона дивиться в небо, чітко видиме принаймні крізь одну чисту стіну в кожній кімнаті, завдяки чому постійно здавалося, ніби Скляний будинок висить у повітрі, високо над залюдненими вулицями.