Економіка добра і зла. Слідами людських пошуків: від Гільгамеша до фінансової кризи

Здається, людина — єдина істота, якій природно бути неприродною. І навпаки, нам не природно бути природними. До прикладу, наша нагота: хоч вона й є нашим дослівно природним станом, проте ми вважаємо її неприродною. Деякі автори вважають наготу недоторканним табу нашого суспільства[916]. «Невже ми не є самі собою, коли ми голі? У певному розумінні ні. ...У цьому розумінні ми більше є самі собою, коли одягнені», — пише К.С. Льюїс[917]. На його думку, люди «одягають наготу, мов обрядову сутану»[918], або ж поєднують її з уявленням «голого дикуна, що задоволено сидить у траві»[919]. Тобто нагота пов’язана з примітивною дикістю і ця тваринна примітивність асоціюється з ідеєю задоволеності.

Проте за сюжетом Книги Буття Адам і Єва спершу були голими — а тому на етапі досконалості Едемського саду вони жили в абсолютному блаженстві. Після того, як вони скушутували заборонений плід з Дерева пізнання, усвідомили власну наготу й уперше відчули почуття сорому, то відчули потребу прикрити власну природу, свої природні статеві органи[920]. Іншими словами (важливими з погляду економіста), листя, яким перші люди прикрили свої інтимні місця — це перша власність, яку людина здобула. Адам і Єва ніби набули відчуття того, що їм чогось бракує, ніби самі по собі, голі, вони не були повними. Вони прагнули більшого. Якби ми парафразували дилему Фромма «мати чи бути», то Адаму й Єві не вистачило просто бути, їм потрібно було також мати[921]. Маючи матеріальну власність, вони почувалися більш природно. Тобто перше використання статку слугувало для прикриття сорому. До падіння першим людям було добре й без нічого (тобто голими).

Після цього настала черга в принципі першої транзакції в книзі Буття — дар, коли Бог дав Адаму й Єві одяг із тварин. Саме тоді вперше сталася неприродна річ, яка існує і до сьогодні: ми носимо на собі шкіру тварини. Так ми почуваємося (набагато) краще. Це бажання чимось прикритися, бажання володіти (захист свого я через власність), не потрапити першим під удар, оберігатися (не бути на цьому світі самому, не бути голим) призвело до того, що ми втратили свободу й стали залежними від речей, тому що почали їх потребувати. Дуже влучно це передає цитата Жана-Жака Руссо: [Дикуну] потрібні лиш відпочинок і свобода; він хоче тільки жити й нічим особливо не перейматися, навіть душевний спокій стоїка не наближається до його глибокої байдужості щодо всього іншого. Усупереч цьому громадянин живе в постійній активності, потіє, діє, невпинно прагне знайти собі роботу ще складнішу; працює до повного виснаження, поспішає назустріч смерті, тільки б утриматися в живих, або ж відмовляється від життя, щоб отримати безсмертя... Саме в цьому насправді полягає справжня причина цих відмінностей: дикун живе заради себе; людина суспільна завжди заради світу, вона вміє жити лиш у ставленні інших до себе й може відчувати своє існування тільки з їхніх висновків[922].