Економіка добра і зла. Слідами людських пошуків: від Гільгамеша до фінансової кризи

І коли ви вітаєте тільки братів своїх, то що ж особливого робите?

Чи й погани не чинять отак? Отож, будьте досконалі, як досконалий Отець ваш Небесний![906]

Тобто любити й бажати добра своїм ворогам — це неприродно (на відміну від бажання добра своїм ближнім і бажання зла ворогам). Однак християнство вимагає, щоб ми любили й своїх ворогів. Тому що це чеснота, яка не притаманна людям і яка йде всупереч нашій корисності.

Втім, якщо обидва принципи (індивідуального егоїзму й співчуття з іншими) — реальні, тоді який сильніше впливає на нашу поведінку? Вітаючись, наприклад, ми й незнайомій людині бажаємо (коли нам це нічого не коштує) «усього найкращого» чи «гарного дня», і навряд чи колись почуємо «усього найгіршого». Якби нам це нічого не коштувало й якби все було по-нашому, ми б бажали іншим добра, не маючи з цього жодної корисності. Так само як нам болить звістка про знищення красивої картини чи місцевості, хоча в нас все одно не було жодного шансу побачити їх і отримати від цього для себе(естетичну чи ще якусь) корисність.

Однак покладатися на альтруїзм як на основного рушія суспільства не можна, що ми, зрештою, і бачили в розділі про Адама Сміта.

Ми апелюємо не до їхньої людяності, а до егоїзму, ніколи не розповідаємо про свої потреби, а тільки про переваги, які вони з цього матимуть. Ніхто не хоче бути залежним насамперед від добрих учинків своїх співгромадян, хіба жебрак[907].

У цьому ж дусі, на диво актуально, висловлюється й Аристотель:

А ще неможливо передати словами, наскільки усвідомлення того, що тобі щось належить, дає втіху. Адже не випадково за природою кожному з нас дано почуття любові до самого себе. А втім, самозакоханість як така осуджується, — щоправда, у цьому випадку йдеться не про неї, бо вона проявляється дужче за любов до себе, як, приміром, корисливість, до чого схильні всі люди. Також дуже приємна річ — виявляти свою щедрість, подавати допомогу друзям, знайомим і товаришам. Але це можливо, коли маєш власність[908].

Тож здається, що любов до себе — це домінантна загальносуспільна поведінка, яку все ж необхідно обмежувати (розумно, як звертає увагу Аристотель) і доповнювати любов’ю (співчуттям, співучастю) до ближнього (як про це говорить християнство чи Сміт). Людина шукає собі товариства інших людей і не може (не хоче) жити повністю егоїстично. У цьому контексті Роберт Нельсон говорить про «основний парадокс ринкової економіки»[909]: на думку багатьох економістів (Нельсон до них зараховує і Сміта), економіка розвивалася тільки завдяки інтересу-до-себе, проте якщо сила інтересу-до-себе «вийде за певні рамки», це може призвести до деструктивного опортунізму й «поставить під загрозу саме існування ринку».