Мене називають Червоний
- Автор: Памук Орхан
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-3851-7
- Переводчик: О. Кульчинський
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Мене називають Червоний». Краткое содержание книги:
— …Страшенно засмутила. Та суща втіха знати, що створене ним — диво. Венеційські ґяури, побачивши малюнки, будуть вражені, моя мудрість перелякає їх. Тепер ваше завдання — дізнатися, хто проклятий автор-художник, що зобразив цей храп. Інакше буде несправедливо, проте доведеться піддати всіх видатних малярів тортурам.
— Ваша Величносте, повелителю, падишаху, султане мій, — озвався майстер Осман, — якщо обдарований художник швидко намалює коня на пустій сторінці, не роздумуючи над оповіддю, то, мабуть, ми таки зможемо здогадатися, чий калям схибив.
— Безперечно, якщо це — огріх руки, що тримає калям, — відповів падишах, стараючись надати своїм словам якнайбільшої ваги.
— Падишаху мій, — докинув майстер Осман, — якщо оголосять Ваше веління цієї ж ночі провести змагання задля нашого розслідування, якщо до кожного з малярів уночі постукають і заохотять швидко відтворити коня на пустому аркуші паперу…
Падишах глянув на начальника своєї варти, ніби питаючи: «Ти чув?» — і запитав у нас:
— Чи знаєте ви, яка моя улюблена оповідь з поезій Нізамі про змагання?
Дехто відгукнувся: «Знаємо», дехто перепитав: «Яка?», а дехто змовчав, як я.
— Оповідь про змагання поетів я не люблю. Не подобається мені й історія із дзеркалом про змагання китайських та грецьких малярів. А от люблю я найбільше оповідь про змагання лікарів на життя й смерть.
Щойно сказавши так, він несподівано покинув нас і поспішив на вечірній намаз.
Через деякий час прокричали азан. Минувши в сутінках ворота палацу, я швидкими кроками попрямував до свого нового махаллє, мов у солодкому забутті, марячи Шекюре, її дітьми, нашим домом. І дорогою з жахом згадав ту оповідь про змагання лікарів.
Перед світлими очима одного падишаха змагалися два лікарі, один із них, якого зазвичай зображали в рожевому бранні, дав іншому, в світло-голубому каптані, випити зелену пігулку з отрутою такою сильною, що нею можна вбити слона. Той же після смертельної пігулки відразу прийняв протиотруту, пігулку блакитного кольору, котру теж сам зготував, і своєю бадьорою усмішкою натякнув, що з ним усе буде гаразд. Окрім того, тепер настав його час примусити суперника вдихнути запах смерті. Втішаючись своєю чергою атакувати, він, не поспішаючи, вийшов у садок, зірвав рожеву троянду, підніс її до своїх уст і прошепотів якийсь «чорний» вірш так, аби ніхто не почув. А потім самовпевнено простяг троянду лікареві в рожевому вбранні. Той так перелякався сили «закляття», котре нашептав суперник, що, ледь піднісши троянду до носа, звалився мертвим. А квітка просто пахла трояндою.
43. На мене кажуть — Зейтін
Був час перед вечірнім намазом. Постукали в двері, я відчинив — на порозі людина з палацу, від начальника султанської варти, охайний, гарний, привабливої зовнішності молодик із усмішкою на вустах. У руках — ліхтар, що більше затіняв його обличчя, аніж освітлював, аркуш паперу, письмова дошка. Молодик все відразу виклав: за велінням падишаха оголошується змагання між художниками на те, хто найкраще одним махом намалює коня. Отож я мав негайно сідати на підлогу, класти аркуш на дошку, дошку — собі на коліна, й швидко в зазначеному місці, в рамках малюнка, зобразити найгарнішого в світі коня.
Я провів гостя до хати. Сам одійшов у куток кімнати й дістав чорнило та найтонший калям із шерсті котячого вуха. Вмостився на підлозі — і враз завмер! А чи не пастка це? Чи не гра, за яку доведеться розплачуватися життям? Можливо! Та хіба древні ґератські майстри не ілюстрували легенди такими ж тонкими лініями, що пролягали на межі смерті й краси?
На мене зійшло натхнення, але водночас я злякався власної ідеї створити малюнок повністю в манері древніх майстрів і стримав себе.
Вдивляючись у чистий аркуш паперу, я чекав, коли душу покине сум'яття: ось зараз думатиму тільки про дивовижного коня, якого намалюю, зберуся з силами, зосереджусь.
Перед очима стали пропливати всі ілюстрації з кіньми, котрі я бачив та котрі створив за ціле своє життя. Й один зі скакунів, що постали в моїх картинах, був неперевершеним. Намалюю коня, якого до мене ще ніхто так не зображував. Я настійливо виводив його обриси в себе перед очима; кімната, все довкола розчинилося й щезло, я не пам'ятав, хто сам я, де перебуваю, не пам'ятав, що повинен малювати. Рука сама вмочила пензель у чорнило. Нумо, моя золота руко, виведи цього диво-скакуна, що стоїть перед очима! Ми з конем неначе становили одне ціле, прагнули знайти своє місце у всесвіті.
І завдяки внутрішньому чуттю я знайшов те місце в окреслених рамках на чистім аркуші паперу. Моя уява помістила коня в центрі. Раптом…