Мене називають Червоний

Мене мов магнітом тягло до коня на папері, про якого ми стільки розмовляли. У нього був відкритий рот, і серед зубів проглядав язик. Очі горіли. Ноги — міцні й вишукані. Малюнок сам творить легенду? Чи ті, хто про нього розповідають іншим? Майстер Осман повільно водив лупою над зображенням коня.

— Що він хотів висловити цим малюнком? — щиро запитав я. — Чому цей кінь існує? Чому саме він?! Що таке він?! Чому його зображення не дає мені спокою?

— Покровителі книжкової справи, падишахи, шахи, паші, стараються, щоб ілюстрації, які вони замовляють, як і книжки, сповіщали про їхню велич і могутність, а непосильна праця художників, аж до втрати зору, та надмір сухозлітки на сторінках служать для них ознакою власного багатства. Якщо малюнки відповідають таким вимогам, тоді вони для володарів — гарні, — промовив майстер Осман. — Красива мініатюра важлива, як доказ цінності малярського хисту, винятковості дару, який рідко зустрінеш. Хист можна порівняти з тонкою плівкою золота на малюнку — його мало, але воно дороге. Тим же, хто розглядає мініатюри, гортає сторінки книжки, подобається зображення коня як Аллахового створіння, або як істоти, породженої уявою. Такі люди цінують подібність скакунів на ілюстраціях, тямлячи, що малюнки об'єднують спільні теми, сюжети; відчувають, де істина, завдяки хистові митця. А для нас краса мініатюри починається з глибини її сутності та тонкощів. Знаючи, що на цій сторінці, окрім зображення коня, залишився слід від руки вбивці, іблісовий знак, ми, певна річ, ще краще розуміємо малюнок. Але додам, що перед нами не тільки гарний малюнок, а й гарний кінь. Це якщо поди витися на тварину як на саму по собі, а не як на її зображення.

— Коли дивитеся на коня як самого по собі, а не на його образ, то що ви бачите?

— Судячи зі зросту цього скакуна, він — далеко не міділлі, його шия довга й дугаста, отже, перед нами добрий біговий кінь, спина — гладенька й пряма, отже, тварина годиться для довгої подорожі. Стрункі ноги свідчать про спритність і швидкість, вони такі ж, як в арабського жеребця. Однак скакун — не арабської породи, оскільки його тулуб — довгий і товстий. Як пише бухарський вчений Фадлан у своєму «Байтарнаме»,[171] граційні ноги коня вказують на те, що коли на його шляху забурлить річка, він не злякається, не встане диба, а легко перескочить її. «Байтарнаме» Фадлана існує в чудовому перекладі нашого придворного ветеринара Фуюзі, я завчив той твір напам'ять, у ньому є прекрасні слова про бігового коня, й мені важко втриматися, щоб не процитувати їх, дивлячись на гнідого скакуна, який ось перед нами: в коня можуть бути чарівні очі, наче в газелі, вуха — мов листя очерету, а між ними — широкий проміжок; у доброго коня невеликі зуби, лоб — опуклий, а брів немає, шия — довга, грива — пишна, його храп малий, а плечі вузькі, спина пласка; його круп — повний, кінь високий у холці, груди — широкі, а стегна — м'ясисті. Ступаючи, він немов кланяється в обидва боки.