Мене називають Червоний

Тільки-но почувши, що просять зобразити скакуна, я відразу здогадався, що то — ніякі не змагання, вони хочуть таким чином упізнати мене. Я немов відчув, що мої проби коней, виконані на грубому папері, лежали на дні колодязя разом із трупом бідолахи Заріфа-ефенді. Та з моїх зображень скакунів аж ніяк не визначиш, що я за птиця, в них намарне шукати огріхи чи вистежувати особливості манери — її немає. Тож я нібито був упевнений, що мене не впізнають, проте, відтворюючи коня, запанікував: чи справді все так є? Чи не міг я, працюючи над конем до книги Еніште, допуститися якоїсь хиби, котра б виказала мене? Переді мною стояло завдання намалювати коня, не схожого на ті, що зображав раніше. Тож цього разу, малюючи, я не був собою, — стримував свої пориви.

Але хто ж я тоді є? Невже я той, хто заховав у собі дива живопису, щоб довічно служити стилеві нашого малярського цеху? Чи я є тим, хто однієї днини переможе й виведе на папері омріяного скакуна?

Зненацька я відчув, як нуртує в мені художник. І злякався. В мене мов уселився якийсь чужий дух, він стежив за мною, а я його соромився.

Я наперед знав, що не зможу всидіти вдома, й вихопився надвір, понісся чорними вулицями. Шейх Осман Баба в своєму «Менакипнаме»[176] писав, що справжньому мандрівному дервішеві, аби відірватись од шайтана, котрий живе в душі, потрібно блукати до кінця своїх днів, ніде надовго не зупиняючись, а сам шейх, коли йому було вже шістдесят сім років, а за плечима зосталося безліч пройдених міст, не витримав і здався шайтанові, від якого намагавсь утекти. В такому віці талановитий художник досягає Аллахової пітьми, сліпне, й сам того не бажаючи, оволодіває певним стилем, та водночас маляр є й урятованим від будь-яких проблисків будь-якого стилю. В такому віці.

Я, ніби чогось шукаючи, тинявся вуличками махаллє Беязит, базаром Тавукчулар, безлюдним майданом Есірпазари, а довкола мене витали приємні пахощі з крамниць, де торгували махаллебі[177] та чорбою.[178] Я минав цирульні, будинки, де пропонували свої послуги прасувальники, — двері всюди вже були зачинені, пройшов повз старого пекаря, який, рахуючи гроші, звів очі й здивовано подивився на мене, повз бакалійника, від якого линув чарівний, ніби мускусний, аромат маринадів та солоної риби. Мою увагу привернули ясні кольори товарів у крамниці спецій, крамар і досі щось важив. Я зайшов туди і, ніби сластолюбець, що пожадливо зиркає на когось, став при світлі лампи розглядати мішки з кавою, інжиром, корицею, різнокольорові коробки з жувальною смолою, купи анісу, чий запах відразу вдарив мені у ніс, кмину, чорнушки, шафрану. Мені то хотілося запхати все це собі до рота, то відтворити — +- на чистому аркуші паперу.

Я заглянув у місце, яке називав безплатною харчевнею для опечалених, — її краще було 6 назвати харчевнею для волоцюг, — тут я двічі попоїв минулого тижня. До опівночі двері забігайлівки лишалися відчиненими для всіх, хто про неї знає. Всередині сиділо кілька приблуд, схожих на конокрадів чи на тих, за ким давно плаче шибениця, від безнадії й розпачу їхні очі дивилися відсутніми поглядами: вони, ніби в курців опіуму, блукали десь потойбічними райськими світами; ще тут були якісь два жебрацюги, котрі вдавали з себе ремісників, навіть якийсь челебі,[179] що сидів окремо від цієї компанії в закутку. Наклавши собі повен сахан голубців з м'ясом та поливши їх йогуртом, добряче притрусивши червоним перцем, я вмостився біля того челебі.