Мене називають Червоний

— Сказано, неначе про нашого гнідого скакуна, — промовив я, не відводячи зачарованого погляду від малюнка.

— Що ж, тепер ми знаємо, яким є наш кінь, — відповів майстер Осман з тією ж зніяковілою усмішкою на вустах. — От тільки шкода, що від нашої розмови ніякого толку: відповіді на запитання, хто автор, вона не дає. Я-бо знаю: якщо в маляра світла голова, він ніколи не змальовуватиме коня з живого взірця. Я переконаний, що мої майстри відтворюють скакунів з пам'яті і одним махом. Ось тобі доказ: переважно вони починають працювати над зображенням копит.

— А чи не тому починають з копит, щоб кінь міг твердо стояти на землі? — запитав я так, ніби за щось вибачався.

Як написано в посібнику із зображення коней Джема-леттіна з Казвіна, ми зможемо належним чином завершити малюнок скакуна, який почали з копит, тільки тоді, коли тварина існуватиме в нашій пам'яті. А якщо малювати згадуючи та роздумуючи, або з живого взірця — це ще смішніше, то робота починатиметься з голови, за головою йтиме шия, аж потім — тулуб. Нам відомо, що такі зображення, окрім усього, виходять ще й точними. Скажімо, деякі європейські художники, експериментуючи, малюють в'ючних коней, узятих просто з вулиці, й продають свої роботи кравцям або м'ясникам. У цих творінь немає нічого спільного ні з логікою всесвіту, ні з поняттям краси, дарованої нам Аллахом. Однак я впевнений: навіть європейські маляри розуміють, що справжній майстер творить завдяки практиці та власній пам'яті, а не завдяки живим узірцям. Художник завжди наодинці з аркушем паперу. Тож пам'ятати те, що малює, — його найперше завдання. Наш кінь виведений управною рукою. Окрім скритих особливостей маляра, які можна знайти за допомогою «методу недіме», ми сьогодні більше ні до чого не докопаємося. Поглянь-но уважно сюди.