Мене називають Червоний

Лам [181]: Малюнок вбирає в себе все те, що бачить у світі око, вбирає настільки, наскільки воно служить добру.

Мім [182]: Звідси, краса — це те, що й так знає розум, і те, що заново відкриває для себе око.

Чи зрозумів ти, мій бею, що в двадцять років закінчив медресе, суть сказаних мною слів, які я дістав з глибин душі? Ні. Ти просидів біля свого ходжі в якомусь закинутому медресе три роки, платив по двадцять акче за урок — за них нині можна купити двадцять паляниць хліба — і навіть не знаєш, хто такий Бехзат. Мабуть, це ім'я ні про що не говорить і твоєму ходжі. Хто ж він, Бехзат? Гаразд, розповім.

— Я малював усе, абсолютно все: нашого пророка, котрий в оточенні чотирьох халіфів сидить у мечеті біля зеленого міхрабу;[183] знову-таки — нашого Пейгамбера[184] Магомета, але вже в іншій книзі, — він злітає на сьоме небо раю в ніч Міраж, а несе його на собі кінь на ймення Бурак; Іскандера, котрий б'є у величезну литавру храму на березі моря, — він боїться хижих звірів, яких розбудила морська буря; тридцять першого падишаха, що під мелодії уда насолоджується спогляданням гаремних красунь, котрі плавають голими у водоймі; молодого борця, який похвалявся перемогти свого вчителя, бо вже вивчив усі прийоми, а в результаті зазнав поразки в присутності падишаха — наставник поклав його на лопатки завдяки останньому прийомові, якого ніколи не показував невдячному учневі; малих Лейлу та Маджнуна, котрі у школі переймаються одне до одного вогнем кохання, стоячи на колінах і читаючи Куран-и Керім, стіни школи були розписані надзвичайно тонко; і сором'язливих, і безсоромних закоханих, але всі вони ніяк не зважаться подивитись одне одному в очі. Я зображав будівництво палаців з каменю, покарання злочинців тортурами, орлів у леті, кумедних зайців і підступних тигрів, кипариси й чинари, гайвороння, яке завжди в мене вкривало пагорби, смерть, поетів, що змагаються, бенкети переможців і таких, як ти, яким нічого не потрібно, окрім своєї чорби.

Чемненький секретар досі не перелякавсь, він навіть усміхався, маючи мене за якогось веселуна.

— У «Бостані» Сааді є одна оповідь, яку дуже люблю, — сказав я. — Твій ходжа, мабуть, змушував тебе її читати, тож вона тобі знайома. Пригадуєш: під час полювання король Дара віддаливсь од свого оточення й піднявся на пагорб прогулятись. Аж тут назустріч йому суне якийсь невідомий чолов'яга, здавалося б, явно небезпечний. Король наполохався й, не злазячи з коня, миттю схопив лука. Та бородатий чоловік заблагав його: «Зачекайте, Ваша Величносте, не стріляйте, невже ви не пізнаєте мене! Придивіться, чи ж я не той ваш конюх, якому ви сотні разів доручали опікуватися своїми скакунами й збруєю? Хіба не пам'ятаєте, як часто ми зустрічалися? Я ж упізнаю вигляд, масть, норов кожного з сотень ваших скакунів. Як же це? Ви так часто бачите своїх рабів, якими правите, й не звертаєте на нас ніякої уваги?»