Мене називають Червоний
- Автор: Памук Орхан
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-3851-7
- Переводчик: О. Кульчинський
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Мене називають Червоний». Краткое содержание книги:
Уявляючи, як рахуватиму одна по одній золоті монети, я мимоволі посміхнувся. Тим часом рука, за якою я стежив лиш краєм ока, закінчила сідло, вмочила калям у чорнильницю й весело, немов жартуючи, взялася за кінський круп. Я швидко намалював хвоста. Круп я зобразив м'яким і ніжненьким, наче переді мною були сідниці вродливого хлопченяти, які я хотів помацати. Я сміявсь, а рука вже впоралася з ногами, й калям зупинився: вийшов найпрекрасніший у світі кінь, гідний носити шаха. Моє серце звеселіло; скакун має надзвичайно всім сподобатися, він зробить мене найвидатнішим із малярів, ба, навіть головним маляром цеху, — витав я на крилах блаженних мрій. Та все було б добре, якби я не знав, що говоритимуть ті придурки: занадто грайливо, занадто блискавично він малює! Саме через це я став переживати, що дивовижне зображення не сприймуть усерйоз. Тому ледь попідмальовував гриву, ніздрі, зуби, волос хвоста, обшивку сідла — нехай бачать, що я доклав і чимало зусиль. В тому положенні, в якому стояв мій кінь, можна було б побачити його яйця, проте їх я не зображав, щоб не переймалися жінки. Ще раз із гордістю осягнув оком свого скакуна — на ньому їздив би шах, кінь стрімкий, мов вихор, дужий та сильний! Мої лінії були хвилястими, немов на них дув вітерець, ніби їх виводив каліграф, та разом з тим вони були й спокійними, тихими. Неперевершений майстер, що створив цей малюнок, заслуговує на ті ж почесті й похвали, що й Бехзат або Мір Мусаввір. Ще настане той час, коли я буду таким, як вони.
Творячи дивовижне зображення коня, я відчував себе кимсь іншим, іншим художником, який малює коня, ні з чим не зрівняного.
45. На мене кажуть — Лейлек
Був час після вечірнього намазу, я вийшов з дому й збирався заглянути в кав'ярню; та тут повідомили, що хтось стовбичить під моїми дверима. Ну й добре. Я повернувся. Хлопець з палацу; все розповів. Гаразд. Намалювати найпрекраснішого в світі скакуна. Скажіть мені, скільки ви заплатите акче, і я зображу для вас півдюжини найпрекрасніших скакунів.
Однак з гінцем я повівсь обережно й уголос такого не заявив, забрав це дитя, що крутилося під дверима, додому. Не існує на світі найпрекраснішого скакуна, якого б я не відтворив, — подумав собі. Я можу зобразити бойових коней, здоровенних монгольських жеребців, благородних арабських скакунів, коней-героїв, котрі конають, стікаючи кров'ю, та навіть — нещасних в'ючаків, що тягнуть вози з каменем на будівництво, але хто скаже мені, який кінь серед цих усіх найгарніший? Безперечно, я зрозумів, що, говорячи про найпрекраснішого в світі скакуна, падишах має на увазі й хоче бачити найчарівнішого з тих, котрих раніше згідно з усіма канонами та усталеними формами тисячі разів малювали майстри перських країв. Чому?
А щоб я не зміг заробити капшука з золотом. Коли заздрісники кажуть: «Він малює простих коней», то це, насправді, означає, що немає мені рівних у зображенні скакуна. Хто намовив на таке падишаха? Хай там що, але, незважаючи на злі наклепи ворогів, повелитель переконаний, що я — найобдарованіший з-поміж малярів, і втішається моїми роботами.
Несподівано моя рука шалено заводила пензлем, немов хотіла показати, що треба бути вищим за ті мізкування. Вона одним махом, починаючи з ніг, вивела справжнього, реального коня. Таких коней ви побачите й на вулиці, і на війні. Втомлений, проте доглянутий і здоровий… Потім з тією ж люттю я намалював скакуна сипахія, він вийшов ще кращим. Жоден маляр цеху не спроможний творити так майстерно. Я б ще видобув зі своєї пам'яті якогось скакуна, та мене зупинив хлопець з палацу: «Одного досить».
Взявши аркуша, він уже намірився був іти. Я затримав його. Було ясно як божий день, що ті падлюки не дадуть мені за щойно намальованих коней навіть ламаного мідяка.
Вони не дадуть мені торбини із золотом, якщо я малюватиму по-своєму! А якщо не отримаю того гаманця, то залишуся збезчещеним, майнуло мені. «Зачекай-но, ти!» — гукнув я до хлопчака. Ми повернулися до кімнати. Я витряс із капшука два фальшивих, але яскравих венеційських золотих і всунув їх хлопцеві в руку. Той перелякано витріщив очі. «Хлопчику, ти мужній, мов лев», — заспокоїв я його.
Я дістав зшиток із взірцями для ілюстрацій, що його старанно оберігав від чужого ока. Там були зібрані найкращі малюнки, які я бачив за своє життя і чимало з яких скопіював тайкома. До того ж, якщо карликові Джезмі підкинути десять золотих — як я й робив — то та худобина скопіює зі сторінок книг, що зберігаються за сімома замками в султанській скарбниці, найдосконаліші зображення дерев, драконів, птахів, мисливців, воїв. Мій зшиток призначений для тих, хто хоче жити споминами про древніх майстрів і легендами незапам'ятних часів, але, певна річ, він — не для тих, хто прагне пізнати в мініатюрі и живопису світ, де ми існуємо.