Сестри Річинські. (Книга перша)

— Пхе, яка задуха!

Не питаючись нікого, доктор підбіг до вікна і відчинив його навстіж.

Мама заметушилась і побігла відчиняти вікна в сусідній кімнаті. Пригадавши собі щось, запитав мене Безбородько чванливо:

— Чи заходив сюди Север? Я йому казав, щоб зголосився між четвертою і шостою…

— Той лікар? Так, був…

— Ну і що? Сподобався тобі?

Безбородько говорить мені одній, річ ясна, за винятком Катерини, — «ти», сама не знаю, яким правом.

— Ні! — сказала я правду.

— Ов, а то чому? — розсміявся.

«Чому»? Важко пояснити, чому деякі люди з першого погляду нам подобаються, інші ні. Це була добра нагода для того, аби наречений моєї сестри виклав перед нами (ах, що за вдячна публіка)! свій погляд про доктора Мажарина.

— То прихована бестія… Хоч застерігаюсь, мої пані, лікар з нього може бути добрий! Проте поки що йому треба багато практики. Практика, мої пані, в нашім фаху… Але що я хотів сказати? Ага! Голодні повоєнні часи у Відні. Було таке, мої пані, що жилось на одній чорній каві… Чорт знає, як він це робив!.. Досить, що в нього можна було завжди знайти хліб, а часом навіть і до хліба. Одне слово, Север Мажарин найменше з нас, ауслен-дерів[111] недоїдав. Але точно знаю, що з дому йому не допомагали. Батька давно втратив, а мама — бідна міщанка… І як ми до нього не підходили, щоб викрив нам таємницю, як дає собі раду, — даремне. Або мовчав похнюплено, або свистів по-дурному.

— Може, мав яку кухту, що годувала його, — грубо зауважила Зоня.

— Ми самі так гадали, але ні… Виявилось, не було нікого. Припускаю, що мав якесь нічне заняття, якого соромився…

— Можливо… — притакував хор курочок.

Враз доктор пригадав собі, що я недавно здала матуру. З огляду на свіжу жалобу, мій іспит на атестат зрілості став чистою формальністю.

— А… а… мої гратуляції! Ну, що далі думаємо робити?

Що далі? Про яке «далі» може думати сирота по священику, мама якої по великих труднощах і ласках «з огляду за заслугу блаженної пам'яті отця Аркадія» має вісімдесят злотих місячної пенсії, тоді коли за комірне треба платити сто двадцять п'ять злотих. Правда, має ще якісь акції та цінні папери, але я особисто чомусь щораз менше вірю в їх реалізацію.

Мені хотілось відповісти Безбородькові ущипливо, їдко, але я відчула на собі застережливий, занепокоєний погляд Катерини і сказала з викликом:

— Буду студіювати!

Доктор звів брови, ніби не зовсім довіряв моїм словам:

— Так? А що гадаєш студіювати?

— Медицину! — бахнула я, хоч ніколи, навіть за життя батька, не мала такої думки.

— Ого-го! Не так скоро, моя панно! На медичних факультетах по всіх університетах Польщі заведено нумерує клявзус[112].

— Овва! То поїду за кордон. От хоч би до Грацу!

Неля не могла витримати й вийшла, а я навіть не почервоніла.