Сестри Річинські. (Книга перша)
- Автор: Вильде Ирина
- Год: 1986
- Язык: украинский
- Год: Видавництво художньої літератури «Дніпро»
- Жанр: Другая проза
Электронная книга - «Сестри Річинські. (Книга перша)». Краткое содержание книги:
— Тоді я сама підступаю до нього, подаю йому книжечку і кажу: «Мені прошу дати пачку сардинків, цеглинку масла, «кайзерки» і ще щось там… не пам'ятаю, що там було написано. А він… — Її пальці почали нервово ворушитися. Видно було, що вона все переживала наново, — відсуває рукою мою книжечку і каже при всіх людях: «Прошу пані добродійці мамі переказати, що я не можу більше давати в борг. Хай добродійка мамця постарається сплатити ласкаво давні борги, тоді можемо відкрити новий кредит. Інакше не можу. Прошу перепросити добродійку мамцю, але я дійсно не можу!..» І вже через мою голову почав інших обслуговувати…
— Це хамство! — флегматично оголосила вирок Катерина. — Міг би зробити це тактовніше.
Зоня схопилась з отоманки і заходила по хаті:
— Така свиня… таке хамло міщанське! Ти, Катрусю, не йди до нього! Я сама… Розумієш? Я сама впаду на його голову з ними! Я його навчу так, що він на ціле життя запам'ятає мою науку. Втратимо ми в нього кредит, дарма — зате втратить і він… не скоро побачить свої гроші… — На допитливий погляд Олени відповіла: — Що мама так на мене дивиться? З хамами треба по-хамському!
І Зоня метнулась до шафи по сукенку чи плащ, але Катерина підійшла до неї і спокійно, проте рішуче замкнула шафу:
— Не гарячкуй, Зоню. Цю справу треба полагодити мирно. Ми не сміємо втратити кредит у нього, бо, по-перше, ніхто так скоро не дасть нового, а по-друге, з цього приводу було б забагато балаканини між сусідами… Нема іншої ради… треба буде капнути йому що-небудь, аби на якийсь час заткнути пельку, і брати в борг далі.
— То, може, ти ще підеш перепрошувати того хама? — визвірилась на неї Зоня.
Катерина навіть не пробувала заперечувати:
— Як треба буде, то й перепрошу. А ти як уявляєш собі ту цілу справу? Хто кому винен і хто чиєї ласки потребує? Ти знаєш, з якого часу ми не платили в крамниці? Ну, скільки назбиралося там? Я вранці лише побіжно переглянула по книжечці, — і знаєш, скільки вийшло з того рахунку. Щось коло п'ятисот злотих… Чи ти знаєш, чи ти бодай можеш уявити собі, що то за сума тепер для нас?
Зоня набундючилась:
— Овва! Хай тільки Білинський реалізує наші папери, то суми перестануть лякати нас…
На це Катерина нічого не відповіла. Замість неї відгукнулась Слава.
— Так, — терпко зауважила вона, — але якщо ми до того часу можемо їсти хліб з смальцем, то не розумію, з якої рації доктор, якого хіба маю право вважати членом нашої родини, має поїдати сардинки та айдамські сирки?
Зоня засміялася глузливо:
— З тієї рації, Славуню, що ти ще шмарката і багато чого не розумієш. Ти запам'ятай собі прислів'я: «Мовчи, язичку, будеш їсти кашку».
Слава знизала плечима і вийшла з кімнати. Може, Мариня в кухні зуміє ясніше розповісти їй про ці загадкові лови на звіра, який у дійсності вже потрапив до клітки.
По її відході Оля відізвалась до Нелі, щоб і всі інші чули:
— Боюся, що вони на отому Безбородьку виїдуть так, як Заблоцький на милі.
Після цієї родинної сцени вибралась Катерина до Кремера. Зайшла до його приватного мешкання при вулиці Газовій увечері після восьмої. Застала Кремера, коли той сидів у кухні й мочив ноги в тазу. Підкочені по коліна холоші оголювали неприродно білі, волохаті ноги. На столі перед ним стояла недокінчена вечеря: картопля з гуляшем і надкушеним огірком, та купка рахунків.
Кремер однією рукою порався з вечерею, а другою перекидав рахунки.
Візит Катерини зовсім не збентежив його. Піднявши окуляри на чоло, він запросив насамперед Катерину сісти коло себе.
Катерина без зайвої задерикуватості, але й без зайвого смиренства виклала крамареві справу по-купецькому, логічно. Це правда, що вони вже другий місяць не платять своєї заборгованості. Це, Катерина визнає, несолідно і абсолютно не в стилі Річинських.
Але чому це так сталось?
Причина проста.
Фінансами в їх домі, про що, можливо, і сам пан Кремер здогадувався, відав батько, а не мати, як це водиться по багатьох інших домах. Коли батько захворів, весь їх дім наче голову втратив. Мариня сама, абсолютно сама, на свою руку керувала цілим господарством дому. Щось приносила додому, щось варила. Кому в той час спадало на думку заглиблюватись у господарські справи?
— Це правда. Я це розумію, — погодився крамар. Він вийняв з води уже другу ногу й старанно витирав її якоюсь дранкою. — Але тепер уже нічого не стоїть на перешкоді, аби зробити порядок з тими рахунками.
— І це правда, — у свою чергу притакнула Катерина. — Але будьмо справедливі: скільки днів минуло від смерті татка? Всього двадцять п'ять днів! Адже за життя татка, мусить Кремер визнати, ніколи не було у Річинських заборгована. Це було в їх домі як правило, як закон, щоб завжди на перше кожного місяця розрахуватися.