Сестри Річинські. (Книга перша)

Катерина почервоніла. Запитання Кремера здалось їй нетактовним, проте відповіла з гідністю:

— Так. Або що, пане Кремер?

— Нічого, — схилився гречно Кремер, — це я хотів тільки знати. Можуть пані спокійно розраховувати на мій кредит.

Вдома дуже зраділи такому щасливому розв'язанню справи. Катерина не розповідала докладно про свою розмову з Кремером. Та ніхто, власне, й не домагався того. Найважливішим зі всього був факт, що в Кремера можна й далі брати на книжечку.

Тільки одна Слава, либонь, що була безпосередньо заплутана в цю колотнечу, в'язла до Катерини, аби та призналась, за яку ціну купила Кремера.

— Дай мені спокій, Славцю…

— Ні, ти мені скажи. Ти мені мусиш сказати, як це ти з ним дала собі раду.

— Про що тобі, властиво, йдеться? — спитала вже зацікавлено Катерина.

— Хочу знати, від чого він так пом'якшав. Ти не можеш уявити собі, яким зневажливим тоном розмовляв він позавчора зі мною.

Катерину розсмішила настирливість Слави.

— Навіщо ти розпитуєш, Славцю, про речі, які не стосуються тебе? Але хочеш знати — то я тобі скажу: я підкупила Кремера ціною своєї честі…

— Та що ти? — очі й уста Слави стали великими й круглими.

Катерина по-материнському повела долонею по Славиному чолі:

— Заспокойся, дурненька. Я утвердила в Кремера переконання, що мій наречений — багата людина.

— Але що це має спільного з… я не розумію, — забелькотіла Слава.

Катерина обняла її за голову і шепнула на вухо:

— Говорити правду — це теж належить до честі, Славуню.

Зоня скипіла і почала мені докоряти, що я зневажаю пам'ять батька та родину і ще щось, і ще щось, чого я не хотіла навіть слухати.

У татковій кімнаті навстіж відчинене вікно. Вже місяць вона провітрюється по покійнику. Гадаю, що татко на тому світі ображений з цього приводу.

Таткове бюрко. Татків молитовник. Таткова попільничка. Ці речі живуть ще на давніх правах, тоді як про самого татка згадують тільки в часі минулому: «Татко любив…», «татко не міг стерпіти…» — і при цьому плачуть. Я не можу плакати. Маю таке переконання, що смерть страшна тільки для тих, які не люблять по-справжньому.

Для мене — батько вибрався на прогулянку… І чекає десь нас у затінку розквітлої черешні. Відпочиває собі. Добре йому там (ні уколів, ні нападів смертельної задухи), і незчується, як прийдемо всі до нього, одне за одним.

Але чому вони вражені тим, що я не в розпачі?

Татко любив музику. Тут він не мав часу займатись нею, але мав пристрасть до неї.

Тішило його завжди, що ми всі п'ятеро маємо музичний слух. Перед самим батьковим відходом від нас чула я пісеньку просту, але милу, яка мені сподобалась. Напевно, вона таткові теж сподобалася б, але я не можу заспівати тієї пісеньки для нього, бо в хаті — офіціальна жалоба.

Уже місяць мій татко не страждає. Ще досі часом прокидаюсь з острахом, слухаю. Тихо. Слава богу, тихо. Ні стогонів, ні зойків.