Сестри Річинські. (Книга перша)
- Автор: Вильде Ирина
- Год: 1986
- Язык: украинский
- Год: Видавництво художньої літератури «Дніпро»
- Жанр: Другая проза
Электронная книга - «Сестри Річинські. (Книга перша)». Краткое содержание книги:
Від цього мені так легко на серці! Кроки мої стали плавніші, і руки знімаються, як би до льоту. Здається мені, що я не говорю, а я співаю.
— Славцю… Славцю… — докоряє мені мама, а очі по береги у сльозах. — Аж тепер видно, що ти мало любила татка!
— Але ж я люблю татка, мамцю! — кажу, і здається мені, що бачу, як татко з-під черешні махає до мене рукою. Татко відійшов від нас матеріально. Але цей факт спричинився до того, що татко повертається до мене кожної години, кожного дня щораз у пишнішій, щораз у багатшій духовній формі.
Оживають, наче справді воскресають з мертвих, давно напівзабуті таткові слова. За його життя ті слова давно позабувались, а тепер вони, як травичка по дощі, підводять голівки, розливають пахощі довкола, живуть і радіють. Кожна пора дня з часу відходу татка набирає певного музичного тону, що є не що інше як складова частина мелодії, в яку перетворилась особистість татка.
Одного надвечір'я, такого, як нині, сказав він до мене:
— Та ти вже панна, дівчино! А то я обмахнувся! Ти знаєш? Купив тобі м'яч. А на тобі!
Він сміявся тим своїм високим металевим сміхом, і мене розсмішив.
— Чого вам так весело? — запитала мама із сусідньої кімнати. Татко притулив палець до уст і підморгнув мені конспіративно. Ми сховали м'яч на шафу в його кімнаті — і це була наша наївна таємниця.
Тепер відшукую м'яч на тому самому місці. Запорошений, в сині й червоні паси, великий, мов гарбуз. Коли всі підуть на кладовище, підкину кілька разів той м'яч.
Мене майже не беруть на кладовище. Не вважають за досить побожну, щоб відвідувати татка в його маленькому домику.
З отим великим м'ячем застукав мене наш новий піднаймач.
Коли батько був з нами, ми займали весь будинок з садом і городом. Тоді й мови не могло бути про якихось наймачів. Взимку ми опалювали навіть ті кімнати, де, власне, ніхто не жив, бо батько любив, щоб двері від кімнати до кімнати стояли широко навстіж, а він щоб міг походжати у власному домі, як по леваді… Руки за спиною. Домовито. Батько любив широкі перспективи, і тому я спокійна за нього. Там він, напевно, почуває себе добре.
Катруся каже Безбородькові, що нам тепер ніяково без чоловіків у домі і тому ми згодні навіть на якогось піднаймача. Приліпити оголошення на шибку вікна чи телефонний стовп, як роблять усі, що мають кімнати в найми, ми не можемо. Ми не з бідності здаємо кімнату в найми. Так говорить Катерина. І Зоня теж. Решта домашніх мовчить багатозначно. Ми ще не можемо навіть самі перед собою признатися, що єдиною причиною, чому ми хочемо здати в найми одну з кімнат, це двадцять п'ять золотих на місяць…
Всі, за винятком однієї Олі, страшенно здивовані, навіть розчаровані, з претензіями до татка, що він не залишив нам грошей у готівці. Я й сама помітила, що аж тепер так гарячково заговорилось у нашому домі про гроші. Коли татко був з нами, гроші грали в нашому житті зовсім другорядну, майже неістотну роль.
І тоді багато речей треба було, але на думку нам не спадало, що грошей може бути так само треба. Наприклад, говорилось, що треба буде продати фортепіано і купити нове, що треба до маминого хутра дати новий верх, що треба завести газ у помешкання, купити машину для викручування білизни, купити Катерині парцелю[110] десь у доброму місці, — але грошей? Ні, грошей нам ніколи не треба було. Аж тепер лише відчувся пекучий брак грошей. Незважаючи на те, що в дійсності, коли взяти до уваги цінні папери, родинні клейноди і акції, залишені нам татком, то ми — багаті люди.
Нам стало потрібно грошей. Це єдиний фактор, що має тепер значення в нашому житті.
Минулого тижня довідались, що через неуважність комірне за дім (сто двадцять п'ять злотих щомісячно!) не заплачено за минулі три місяці.
Зонька (як звичайно) не стрималась у першу хвилину і накинулась на господаря, мов квочка:
— Це неправда! Це неможливо! Ви дуже помиляєтесь, коли думаєте, що ми дозволимо шантажувати себе!
Найнеприємніше те, що правда була таки за господарем, і нам довелось вибачатися та ще просити, щоб він ласкавий був цю неточність зберегти в таємниці, а ми з свого боку постараємось найкоротшим часом ліквідувати свою заборгованість.
Зоня не знаходила слів для обурення:
— Що за хамство! Боже, як люди можуть так по-свинському поводитись!
— Ти про кого? — запитала Оля флегматично. — Про себе чи про нього?
— Мамо! — зойкнула істерично Зоня, але мама вже лежала у спочивальні з компресом на чолі.
Мій майбутній швагер нараяв нам піднаймача — свого товариша, теж лікаря.
110
Земельну ділянку (з пол.).