Чорний замок Ольшанський

— Так. Досі все правильно… Герард колись був слугою і батька, і моїм, і я просив його наглядати за вами. З його цікавістю це було просто даром небесним.

— Зрозуміло, чому кожний мій крок був відомий. І це ще одна з причин, чому я не те що запідозрив вас, а вже не міг ставитися з колишнім довір'ям. Я не пов'язував вас і Висоцьким аж до того самого дня, коли Пахольчика вбили. Висоцький убив, бо помітив, що ви боїтеся: продавець забагато знав і перевищив міру вашого довір'я до нього. Ви ж давали йому просто слабкий наркотик, власне кажучи, засіб проти безсоння, а він так підвищив дозу, що засіб проти безсоння обернувся на засіб вічного сну.

— Висоцький загинув, — скоріше ствердно сказав лікар.

— Так.

— Н-ні, я трохи наробив дурниць. І недооцінив дещо… Принаймні залишився б неопізнаним, якби не ви.

— Не залишилися б.

— Просто мети нема. Тому я й гуляю у піддавки. Ну добре, історія з легендою про даму й ченця.

— Частково наснилося. Безперервно думав про неї цілі дні, і тому частково наснилося. Не без впливу вашого засобу. І вміння розкопувати в тій зневаженій багатьма історії різні дивовижні речі. Отак. Скарби Галконди, фантастичне багатство роду, яке раптом зникло зі смертю старого Вітовта, більше не повернеться в рід.

Ольшанський сидів, ніби одубілий. Оніміло й ніби байдуже дивився на фігурку якогось східного божка.

— А знаєте, — несподівано сказав він, — я впевнений, що причиною смерті мого двійника зі склепу був жах перед прокльонами Волюжинича. Жах і очікування. Та ще тіні жінки й ченця. Він боявся. Як дикун боїться прокльону чаклуна із сусіднього села. Та вони й були дикуни. Навіть цей — вільнодумець, який за ніщо вважав Євангеліє, який привласнив гроші сторічної давності і гроші своїх сучасників, гроші батьківщини. Украв — і кінці у воду. Та, видно, далеко тяглися ті кінці і неглибока була та вода.

— І даремно було ховати. І скарб, який навіть триста років тому коштував шістсот тисяч золотом та сім мільйонів коштовними каменями. А яку суму він зараз становитиме — невідомо. Астрономічну… І ще скарб особистий вашого батька і скарб айнзацкоманди. Ну, й архів, який дасть безпеку тисячам і законне покарання одиницям з кривавими руками.

— Мене це не обходить. Мене стосується те, що з племінників старого Вітовта покепкували. А отже, і з мене, безпосереднього нащадка. Тепер не обходить і це. Навіть ганьба ревізії з тим Станкевичем на чолі вже не обходить наш рід. Усе повернулося на круги своя.

— Зою ви мені також підсунули?

— Е, ні, спочатку вона сама.

Щука в непорозумінні обводив нас поглядом. Хилинський знизав плечима, ніби мовчки сказав мені: «Ну от, бачиш, усе так чи інак випливло».

— Я не збираюсь нічого ховати від слідства, полковнику, — сказав я. — Де винен, там винен. Прошу тільки, щоб цю справу залишили в таємниці. Для добра одному чоловікові (не мені) і одній дівчині. Сам я готовий відповідати, коли мене в чомусь визнають винним… Чим ви її взяли? Була вам зобов'язана?