Чорний замок Ольшанський

— Знаю, що хочете сказати. Я б сказав, особливо справжня аристократія соромилася того, що Пілсудський родом з цих місць. Неподалік.

— Заспокойтеся. Від його батьківського фільварочка лишився тільки підмурок… А ви блукали: Прага, потім інші країни (це з ваших натяків).

— Африка.

— І північно-західна Індія. Ріка Нарбада. Полюс біологічної недоступності. Квітка, яка росте там… Один молодик все-таки пройшов його. Напевне, в якомусь скафандрі.

— Угм. Другий мій ляп. Жителі довкола цього «полюса» і їхні звичаї.

— Якби то другий. Може, вже десятий.

— Я думав саме цим відвернути вашу увагу.

— Про що ви? — запитав Щука.

— Слухай, — сказав Адам.

— Потім повернення на батьківщину, — сказав я. — Приблизно за рік до війни. І потаємна зустріч з батьком.

Чому? Як результат батькового розуму і завбачливості.

— Так, він був один з небагатьох видющих. Знав, що насувається гроза і що її краще пересидіти.

— І тому ви в Кракові, а він у Кладно. Так?

— Я у Кракові і Варшаві.

— Де ви, судячи з усього, зустрілися з батьком, коли почалася війна.

— Так. Кладно було у вас. Варшаву захопили німці. Чому ви думаєте, що ми зустрілися?

— Гадаю, ваш батько зумів у загальних рисах розгадати таємницю предків. І в тих же загальних рисах передав її нам. На всякий випадок. Я гадаю, що він відкрив вам, що є Книга, Ступка і Товкач, тріада, яка разом складає розгадку таємниці. І що дві частини у двох вірних людей. А третя…

— Третя була в сторожа костьолу. Того, що був до вашого діда. Німці, відступаючи, залишили його в спокої. Але не залишили…

— Не залишили останні німецькі прикордонники. Я довідався в Мультана, що того застрелили. Книгу він, як непотріб, відніс на горище до інших речей, які непотрібні, а викинути нібито ще шкода. І так найголовніша частка зникла:» ваших очей.

— Так. Батько, такий завжди завбачливий, тут, на старості, ніби осліп, ніби вижив з розуму. Теревенив з дружками з айнзацкоманди про «диво-зброю», про те, що ті повернуться.

— І тим, вірніше, своєю смертю (може, не випадковою), підрубав ще одну провідну нитку. А «дружки» загинули теж у мінливостях подій війни. І тепер навіть приблизно, навіть непевно, з чуток знали про схованку архіву, старого скарбу і того, що награбувало відомство Розенберга, тільки три чоловіки. Два бандюги — і нашим, і вашим — і ви, останній листок на дереві, квітка серед будяків.

— Скоріше Христос між двома розбійниками, — сумно пожартував він. — Хоча не такий я вже був і Христос. Мені там нічого не було потрібно, крім заповіту (у мене був тільки скорочений) і знайденого батьком родоводу.

— Ясно. Древо гідності, яке стільки років було під сумнівом і служило навіть предметом кпинів, треба було оновити.