Чорний замок Ольшанський

— Тоді ходімо. Дайте мені вже хоч таку сатисфакцію.

— В розумінні задоволення? Д-добре. Куди?

— Туди. І подивимось, який ви, Щука, з деякими друзями цваняк.

Ми почали підніматися по досить скупо освітлених сходах.

— Як один дуже культурний, в інституті культури викладав, цитував Рилєєва: «Куда тн ведешь нас? Не видно ни зги!»

— Ясно, куди, — сказав Хилинський, — на коньяк. До себе в гості.

Я не збирався їх вести ні на який коньяк, тим паче до себе. Ще чого не вистачало?! Це виходить, я їм коньяк у подяку за те, що вони робитимуть з мене дурня. Та ще відчуваючи певне задоволення.

— Куди ти? — сказав Щука. — До вас же вище поверхом.

Але двері вже відчинилися на мій дзвінок, і в світлому прямокутнику на фоні масайських щитів і дагомейських списів з'явилася постать Вітовта Шапо-Калаур-Лигоновського. Розумне, трохи в'їдливе обличчя. В очах іронія й дотепність. Найбільше мені хотілося б у цю хвилину сказати:

— Піднімемося. Є гомеричний коньяк.

Замість цього я сказав з виглядом, ніби напередодні, скажімо, виспався в нього на дачі. І не в ліжку, а, бридко п'яний, на клумбі з його улюбленими трояндами: і в самого повсюди колючки, і чоловікові хоч в очі не дивись.

— Добривечір.

Щось дивне з'явилося в його очах, коли він подивився в мої. Пильно, ніби проникаючи. А потім те щось почало віддалятися, згасати, зникати. Зрозумів.

— А-а, ви все-таки прийшли, Космич? Не чекав так… пізно. Тобто рано…

Він помітив Хилинського й Щуку:

— І ви тут… Добре, заходьте.

— Все-таки ми прийшли, — сказав я.

— Що ж, хоч і не чекав (а, зважаючи на вас, варто було чекати) — радий. Недооцінив розум сучасника.

Він казав це з іронією. А в очах жило щось глибоке, ніби зловісне. І тінь якоїсь посмішки, і вибачення — тисячі виразів.

Зрештою господар подав Щуці руку.

— З ними давно знаємося. Хоч і не зовсім за правилами. Ну, будемо знайомі… Князь Вітовт-Ксаверій-Станіслав Ольшанський. Лигоновського можна відправити на кладовище імен. Тим більш що я для цього документа нікого на той світ не відправив. І взагалі особисто — нікого… Ну от. Ольшанський.

— Знаю, — сказав я.

— І я знаю, що це так. Звідки з'явилася перша тінь здогадки, прошу пробачення і якщо це не секрет?

— Гени, — сказав я, — фамільна схожість. Він одразу ніби повеселішав.

— А-а-а, статуя в Ольшанському костьолі. Все-таки, виходить, спочатку була випадковість. Якби не вона… І хотілося ж мені розтрощити їй пику — родинні забобони перешкодили. А пізнавали. І ви, і та археолог, і ксьондз, коли я заходив до костьолу. Крутилося щось в усіх у голові. У вас і докрутилося. Випадковість.

— Те, що сталося пізніше (і раніше), аж ніяк не було випадковістю. Хоча ви ще кілька разів наривалися на випадкові несподіванки.

— З вами, — ствердно сказав він.

— Чому така впевненість? — спитав Щука.

— Та чого ми тут стоїмо? — сказав господар. — Проходьте та сідайте.

Ми розташувалися на небагатьох сучасних речах у цій хаті, на тахті біля чайного столика. З усіх боків на нас вискаляли морди дуже несучасні скульптури й маски, погрожувала ще більш несучасна зброя. Почуття було, як у запрошених на вечерю до людоїдів. Не як гості, звичайно, запрошені, а як коронний делікатес.