Чорний замок Ольшанський
- Автор: Короткевич Володимир Семенович
- Год: 1984
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Карл Скрипченко
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Чорний замок Ольшанський». Краткое содержание книги:
— Шприцом вводився, видно, засіб тільки в кілька сигарет на пачку. І то не в кожну.
— Навіщо вам це було?
— Ви ішли по слідах. Треба було позбавити вас впевненості. І потім, навіть якщо натрапили б на мій слід, якщо повірили б вашим передчуттям — ніхто б не повірив показанням божевільного.
— А Мар'янові зарядили цілу пачку! І в той самий час передали записку. Тому що заснув він не в квартирі, очистивши вам поле пошуку. Він поїхав, і ви могли, приспавши собак, шукати, скільки вам хотілося. А він почав марити і бачити різні привиди і задрімав, стоячи в човні. І ніхто вже не довідається, про що востаннє він марив.
Знову постали перед очима край галявини дрібні, беззвучні хвилі, які зрідка лизали пісок, і знову я зрозумів, що це не галявина, а озеро, густо окутане імлою. А на дні цього останнього озера мій найулюбленіший (і такого нема й не буде) друг. Убитий не з якихось там міркувань, а просто завдяки дурному збігові обставин, тому що «так сталося». А ці живуть, і нема в їхніх серцях мого тогочасного передчуття якогось великого лиха. Байдуже, я все-таки не повірив у інфаркт, я примусив не повірити й інших.
Серця ось цих також захлинуться в останній тузі, і це один з небагатьох моїх вчинків, за які я попрошу в тебе винагороди, господи.
— Отак-то, — сказав я, — і в хату небіжчика ви кілька разів залізти хотіли. Раз — вахтерка перешкодила. Другий раз — нічого не знайшли і вирішили, як тільки можна пильніше, стежити за мною, щоб я вас привів до мети. Не знали ви тільки про заповіт, який на мене тінь кинув. Погано піали історію з картинами, але під удар антиквара і Гутника не посоромилися поставити. Пішаки! І тут я почав розшифровувати. І перші ж кроки змусили мене подумати: може, тут не просто спекуляція, що є в книзі ініціали Петра Давидовича та Вітовта Федоровича Ольшанських. Отже, це фамільна коштовність, і це означає, що повинен якийсь родич і спадкоємець все-таки лишитися.
— Ну, про секрет шифровки ніхто з нас тоді не знав, хоч я й чув щось від батька (він сам не знав твердо) про якусь паперову стрічку. І що якусь роль відігравав товкач, і чомусь вишневий клей, і ступка. Та що нам було з цього? Невідомо, що з ними робити, і хрін його знає, як з ними поводитися. І тут почалася суперечка. Одні казали, що треба пас і далі тримати в сумніві щодо власного глузду. А я вважав, що це діло з галюцинаціями треба кінчати.
— Вірніше, припинити на час. І ви припинили.
— Зрозуміло. Треба було дати можливість розшифрувати вам, якщо вже у нас свого розуму і знань не вистачало. А тоді скористатися плодами ваших спроб.
— З Мар'яном не припинили, — сердито сказав я.
— Пізно довідався, — сказав він. — Кажу не для виправдання. А коли довідався — було пізно щось зробити. Треба було вже прибрати Пахольчика. Свідка. А потім знову вас полохати. А може, ви, навіть уже натрапивши на слід, злякаєтесь та кинете це заняття.
— А я не злякався. І тому ваші бандюги вирішили мене налякати… аж до смерті.
— Єдине, чого ми недооцінили, — ваша воля. І ще те, що ось відомство пана Щуки зацікавилося цим, хоч що йому було потрібно в документах трьохсотрічної давності?
— Ми й не цікавилися, — буркнув Щука. — Занадто довго, не боюсь сказати, не цікавилися. Тому це й призвело до таких подій.
— А це й не входило в компетенцію ваших. Що, може, їх завдання допомагати історикам і літературознавцям? Допомагати панові К. у пошуках автора білоруської «Енеїди»? Чи пані С. у пошуках старих Ольшан?
— Мовчіть про неї, — сказав я.
— А-а… ну, дай боже. Але допомагати їм усім, чи не дуже жирно буде?
— Даремно не допомагали, — сказав Щука. — Взаємний досвід міг би знадобитися.
Здавалося, перед нами сидів не чоловік, який чекав арешту, і не ті, що притисли його, а просто йшла мила розмова на цікаву для всіх тему.
— До речі, чи не випити нам коньяку? — підвівся Ольшанський.
Ми переглянулися. Це вже було занадто. Але з другого боку…
— Як винагорода за те, що я програв, і, як бачите, мужньо програв. Не манірюся. Балакучий.
Він приніс із серванта непочату пляшку «Дзвіньї».
— А що, — раптом послабив злість я. — Можна. Сподіваюся, що він не тримає в буфеті десять непочатих пляшок з отрутою.
— Можна, — сказав Хилинський.
— Я не отруюю вино.
— А сигарети? — спитав я.
— Згадайте, що я радив вам потроху пити і обов'язково кинути куріння.
— Було, — признався я.