Чорний замок Ольшанський

— А хто її любить?

Раптово розбуджена ними в мені злість потребувала виходу. Але крик у такій суперечці — остання справа. Треба було взяти на озброєння найпотужнішу зброю: трохи неправдивий сарказм і трохи розгнуздану іронію.

— Ви, любий Щуко, забули, що суспільство (а окремі люди тим більше) не може прогресувати без критики. Інакше — болото. І вам би не лаятися, а дати критикам і критиці волю й безкарність.

— Усім?

— Звичайно. І не тільки пропозиціям, які вам здадуться пристойними, цікавими, навіть державними, але й тим, які дивують заморожених судаків зовнішнім блюзнірством, непристойністю, на перший погляд, єретичністю.

— А це нащо?

— А це на те вам очі й дано, щоб розібратися, де вас критикує критик, а де злодюга чи чокнутий, де людина хоче виправити словом, а де вдатися до негідного прикладу.

Щука мав вигляд трохи очманілого:

— Наприклад…

— Наприклад, можна з медичної точки зору просто зажадати від жінок, щоб вони загорали голі, галасувати про життєву необхідність цього для здоров'я. Але нехай вони займаються цим на жіночих пляжах, а не на газонах уздовж всієї Паркової магістралі. Це недоцільно.

— А що, це було б навіть цікаво, — хмикнув Хилинський.

— От-от, я й кажу, що ви нетривкий, податливий на всяке підбурювання і непристойність матеріал.

— Та-ак. Цікаві речі ви кажете, Космич.

— Правильні я кажу речі. Бо, щиро кажучи, ніколи мені нікого не хотілося так розізлити, як зараз вас.

— Чому?

— Від злості мозок часом прояснюється.

— І у вас? — озвався Хилинський.

— Прояснів він зараз і в мене.

На дорогу, на все рідші ліси обабіч неї лягало вже м'яке й ласкаве літнє надвечір'я. Почали вже десь далеко-далеко мерехтіти перші вогні великого міста.

— Чого замовк? — спитав Щука.

— Лагідне надвечір'я, — сказав я, — вогні. А ви хоча й дбали про мене, хоч і майже на сто процентів забезпечили охороною моє життя, але не дуже ділилися зі мною своїми міркуваннями й відкриттями. Не сказали навіть, що запідозрюєте їх, що стежите за ними. І в цьому вже було для мене… Одне слово, через це я міг би не побачити ні тих вогнів, ні надвечір'я… Що ж це? Виходить, що ви мене як підсадну качку тримали? Буває у нас таке?

— Взагалі — ні, — сказав Щука і додав після паузи: — Але часом, в останню хвилину якоїсь справи, все-таки трапляється, якщо іншого виходу нема.

— І тепер ви задоволені, — мене ніби щось осінило. — Не подумавши про те, що від куща цього пирію ще зосталося в землі коріння. Що ж, ви просто заслуговуєте покарання.

— За що?

— За те, що ви мене дурнем виставили, пустивши по слідах «історичного» злочину. І правда, на що ж я ще, лобуряка, здатний? А сучасність? Ну, тут уже ні, тут вам і карти в руки.

— «Куод ліцет Ійові, нон ліцет бові», — іронічно сказав Адам. — «Що дозволено Юпітеру, те не дозволено бикові».

— По-білоруськи це краще. «Що попові можна, те дякові зась».