Чорний замок Ольшанський
- Автор: Короткевич Володимир Семенович
- Год: 1984
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Карл Скрипченко
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Чорний замок Ольшанський». Краткое содержание книги:
— Занадто хороше довкола, — тільки і зміг я відповісти.
Мовчав я і тут. Добре мовчиться над бузково-ліловими полями конюшини, над стрільчастим люпином у канавах. І розгортали, розгортали довкола ліси свою чарівну глибочінь. Тільки коли вибралися вже на шосе, хтось насмілився промовити слово-друге, порушивши красу й зажуру дня.
— Ну, чого мовчиш? — спитав раптом Щука.
— Облиш, — кинув Хилинський, гасячи котрий уже недокурок, — йому просто добре.
— Що, так уже й зовсім добре?
— Майже добре. А щодо розмови — що ж? Хвалити — скільки я можу вас хвалити? Лаяти? Є за що, але не хочеться. Критикувати? Ну, по-перше, мене самого з початку й до кінця треба нищити критикою (за винятком кількох вчинків), стільки я за лічені тижні наробив дурниць, в яких сам досі не до кінця розібрався.
— Невже не до кінця? — спитав Щука. — По-моєму, головне зроблено.
— По-моєму, головне зовсім не зроблено. По-моєму, до головного ми й не приступили. Але це вже вам, Щука, треба робити. З мене досить. Я на вас трохи злий.
— Ну-ну, наводьте свою критику. Тільки не нищівну.
— Мало на вас і нищівної за вашу тактику зволікання і вичікування. Сто разів я міг загинути. Навіть під час тієї зустрічі в балці.
— Облиш, — сказав Хилинський, — це він зробив правильно. Коли в тих уже не було дороги назад і не було можливості щось заперечувати.
— Коли вони вже готовенькі, як на долоні, були, — сказав Щука.
— Ну, а якби я замість них був готовенький?
— Цього б не допустили.
— Ох, і не любите ви всі критики! Як чорт ладану!
— А хто її любить?
Раптово розбуджена ними в мені злість потребувала виходу. Але крик у такій суперечці — остання справа. Треба було взяти на озброєння найпотужнішу зброю: трохи неправдивий сарказм і трохи розгнуздану іронію.
— Ви, любий Щуко, забули, що суспільство (а окремі люди тим більше) не може прогресувати без критики. Інакше — болото. І вам би не лаятися, а дати критикам і критиці волю й безкарність.
— Усім?
— Звичайно. І не тільки пропозиціям, які вам здадуться пристойними, цікавими, навіть державними, але й тим, які дивують заморожених судаків зовнішнім блюзнірством, непристойністю, на перший погляд, єретичністю.
— А це нащо?
— А це на те вам очі й дано, щоб розібратися, де вас критикує критик, а де злодюга чи чокнутий, де людина хоче виправити словом, а де вдатися до негідного прикладу.
Щука мав вигляд трохи очманілого:
— Наприклад…
— Наприклад, можна з медичної точки зору просто зажадати від жінок, щоб вони загорали голі, галасувати про життєву необхідність цього для здоров'я. Але нехай вони займаються цим на жіночих пляжах, а не на газонах уздовж всієї Паркової магістралі. Це недоцільно.
— А що, це було б навіть цікаво, — хмикнув Хилинський.
— От-от, я й кажу, що ви нетривкий, податливий на всяке підбурювання і непристойність матеріал.
— Та-ак. Цікаві речі ви кажете, Космич.
— Правильні я кажу речі. Бо, щиро кажучи, ніколи мені нікого не хотілося так розізлити, як зараз вас.
— Чому?
— Від злості мозок часом прояснюється.
— І у вас? — озвався Хилинський.
— Прояснів він зараз і в мене.
На дорогу, на все рідші ліси обабіч неї лягало вже м'яке й ласкаве літнє надвечір'я. Почали вже десь далеко-далеко мерехтіти перші вогні великого міста.
— Чого замовк? — спитав Щука.
— Лагідне надвечір'я, — сказав я, — вогні. А ви хоча й дбали про мене, хоч і майже на сто процентів забезпечили охороною моє життя, але не дуже ділилися зі мною своїми міркуваннями й відкриттями. Не сказали навіть, що запідозрюєте їх, що стежите за ними. І в цьому вже було для мене… Одне слово, через це я міг би не побачити ні тих вогнів, ні надвечір'я… Що ж це? Виходить, що ви мене як підсадну качку тримали? Буває у нас таке?
— Взагалі — ні, — сказав Щука і додав після паузи: — Але часом, в останню хвилину якоїсь справи, все-таки трапляється, якщо іншого виходу нема.
— І тепер ви задоволені, — мене ніби щось осінило. — Не подумавши про те, що від куща цього пирію ще зосталося в землі коріння. Що ж, ви просто заслуговуєте покарання.
— За що?
— За те, що ви мене дурнем виставили, пустивши по слідах «історичного» злочину. І правда, на що ж я ще, лобуряка, здатний? А сучасність? Ну, тут уже ні, тут вам і карти в руки.
— «Куод ліцет Ійові, нон ліцет бові», — іронічно сказав Адам. — «Що дозволено Юпітеру, те не дозволено бикові».
— По-білоруськи це краще. «Що попові можна, те дякові зась».