Чорний замок Ольшанський

— Знову правда. Що ще?

— Ваша діяльність, як трутизна.

— Ого-го. Та ви що, перекваліфікувалися?

— Ні, — сказав я, — це мені зробили подарунок. А справою вашою…

— А справою їхньою і вашою тепер займеться не він, — сказав Щука. — І навіть не я. На жаль. А може, як подумаєш, що безпосередньо ваше, гм… обличчя бачитиму куди рідше, то не на жаль. Швидше, на радість. Кажіть далі, Космич.

— Вам треба було вибити мене із сідла, Ольшанський. Були в мене, на ваше нещастя, дві розмови. Майже водночас. Одна з вами, пам'ятаєте, коли ви живопліт садили. Про відхилення в психіці холостяка. І з Пахольчиком біля будки. Він дуже пильно придивлявся, як я пачку відкриваю. І обидва ви тоді зауважили для себе, що навіть не всю пачку отруювати треба, як Мар'янові, який курить зрідка. І пристосували ви тоді Пахольчика і на цю роботу з «методичним старим кавалером». Дві-три сигарети збоку, де надріз. І діяти буде не одразу… Ну от. А тепер говоритимете ви. Як? Яким чином?

— Так, тут уже говорити мені. Я тоді не подумав, що моя згадка про північно-західну Індію може не обвести, а навести на певні думки. Що ж, долина Нарбади пролягає плоскогір'ям. Невеликі судна ходять тільки по нижній течії. Річка порожиста, дуже. І її долина — це не савана, а майже тропічний за дикістю і гущавиною ліс. Інколи тільки скелі виходять до річки і обриваються в неї. І найчастіше там бджолині мегалополіси, на багато кілометрів. Соти, багатометрові завтовшки і заввишки, мед багатьох століть, внизу зовсім чорний… Зрештою, це добре описано в «Книжці джунглів» Кіплінга… Мені зараз не до поезії… Червоне дерево, чорне дерево, сандал, бог знає ще що. І все це перевите ліанами, а на найвищих каменях на порогах ростуть у водяному поросі орхідеї. Квітки — завбільшки з людську голову. Часом на тих каменях виникають загати з дерев і листя, і тоді річка розливається по низинах, якщо вони є, і утворює болота кольору чорного чаю. Він закурив зі своєї пачки.

— Мені довелося там блукати довго. І з носіями, і самому, коли вони покинули мене. Я все одно йшов. Мені добре платили і в Ахмадабаді, і в Бомбеї, і, ще краще, в Джайпурі, і навіть Делі за рослини: і лікарські, і отруйні, і… наркотичні… Там, десь між Бурханпуром і… А, та чи не все одно?.. Я й почув про квіти рослини вайо та її зерна, наркотик рідкісний і нечуваний. Рідкісний, бо росте тільки там (може, колись ареал був широкий, але там рослини зів'яли). А в мегалополісах, у цій недоступній бджолиній країні, вайо збереглося. Зрідка вітер заносить її зерна, її сльози… до людей… — Його лице ніби обважніло. — І чого мене знову понесло назад, на так звану батьківщину? Стомився в блуканнях?.. Поманила тінь багатства?.. Ось я маю його зараз… А там я міг би бути монополістом, стати мільярдером… Тільки плювати мені на це… Просто ніде я не був таким щасливим, як там… Ну, добре, годі про це. — Сів зручніше, ніби сів на улюбленого коника й зібрався читати лекцію. Та так воно й було. — Ви, мабуть, не замислювалися, що людині (я маю на увазі людину витончену, а не приземлену свиню) з часом усе набридає. Свиня так і хлебтатиме до смерті сивуху і задовольнятиметься цим. Витончений — винаходить. Все гостріше, все з більшою вигадкою, ушкодженістю, ненормальністю.