Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба

Економічний потенціал країни дав змогу Володимиру значно змінити обличчя її столиці. Мабуть, зразу ж після приходу до Києва князь почав зводити й нову фортецю, відому під умовною назвою «міста Володимира». Площа фортеці, оточена новими дерево-земляними укріпленнями, займала 10 га. Система валів дитинця X ст. включала кілька воріт. Одні вели на Поділ, другі — в бік Печерська, треті — до св. Софії (пізніше отримали назву Софійських). Перед останніми через рів було перекинуто міст. Зводились у місті й нові великі будівлі, в тому числі й князівські палаци[585].

Основним супротивником, який розоряв міста і села, були кочівники надчорноморських степів —печеніги, які зайняли їх після розгрому хозар. Тому однією з перших акцій князя було укріплення південних кордонів. Як повідомляє літопис: «И рече Владимирь: се не добро, еже малъ городъ около Киева. И нача ставити городы по Деснѣ, и по Востри, и по Трубежеви, и по Сулѣ, и по Стугнѣ. И поча нарубати мужѣ лучиѣ от словенъ, и от кривичъ, и от чюди, и от вятичъ, и от сих насели грады: бѣ бо рать отъ печенѣгъ». Як бачимо, кочівники відтіснили слов’ян на Правобережжі Придніпров’я майже до київської округи, і тому створення ешелонованої оборони стало актуальною справою. Ця інформація добре підтверджується матеріалами досліджень численних градів, багато з яких відігравали важливу роль і в наступні століття давньоруської історії (Воїнь, Вітачів, Білгород та ін.)

Не спиняючись на будівництві окремих фортець, для забезпечення безпеки країни, князь почав створювати багатокілометрові земляні укріплення. Цю традицію продовжує пізніше його син Ярослав. З часом причини зведення укріплень забулись і народ склав таку легенду про їх появу: могутній коваль Кожум’яка переміг злого велетенського змія, запряг його в плуга та й зорав землі сучасної України. Так і закріпилась за цими перешкодами від кочівників назва «Змійові вали» (за часів Русі вони звалися просто «вали»).

В результаті багаторічних досліджень виявилося, що згадана система оборони складалася з 23 поздовжніх валів, котрі об’єднувались у 9 оборонних ліній. Крім них у давньоруський період для оборони використовувались залишки земляних укріплень ранньої доби заліза та будувались фортеці. Особливостями оборонних споруд були: фронтальна спрямованість у бік степового півдня, велика протяжність, ешелонування вглиб (в тому числі за допомогою віялоподібних розгалуджень в місцях можливого обходу противником), обладнання із застосуванням двох типів дерев’яних конструкцій, що повторювались — зрубною і перекладною. В усіх цих спорудах відчувається єдине військово-інженерне втілення загальної стратегічної ідеї.

Область поширення Змійових валів обмежується тільки землями Середнього Придніпров’я. До останніх десятиліть дослідники не бачили різниці між Змійовими валами, з одного боку, і Трояновими (в Прикарпатті), пізньосередньовічними й деякими городищами скіфської епохи — з другого. Але багаторічними дослідженнями експедиції під керівництвом М. П. Кучери було встановлено, що оборонна система Змійових валів повністю узгоджена з даними історичної географії Русі в Середньому Подніпров’ї, і ці споруди не виходять за межі території Київської Русі Довгі вали на південний захід від подніпровської території аж до Молдови розташовані в меридіональному напрямі й територіально та функціонально не зв’язані із Змійовими валами, котрі створюють унікальну самостійну оборонну систему. Вони, наче тятива кількох величезних луків, опоясували Київщину суцільним напівкільцем з боку Степу і були специфічним засобом захисту від кочівників.