Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба

Рис. 10. Змійові вали на території Середнього Подніпров’я (за М. П. Кучерою).

Змійові вали не потребували постійного перебування контингенту захисників. Вони самі по собі служили перешкодою і в цій ролі виправдовували своє призначення, коли з появою печенігів південні кордони Русі залишились неукріпленими. Виконання оборонних функцій без безпосереднього залучення військових підрозділів вивільняло людські ресурси для оборони вузлових укріплених пунктів — щойно зведених міст і фортець. Ще одна особливість Змійових валів — це те, що вони стали якісно новим історичним типом давніх оборонних споруд. Укріплення-городища з’явились на території сучасної України ще за доби енеоліту. Але будівництво суцільних захисних рубежів на значних територіях було під силу тільки політичній організації з централізованим управлінням, новими соціальними відносинами й вищим рівнем суспільного виробництва. Згадані вали уособлюють епоху суворих іспитів суспільства, організованого не за племінними, а за територіальними ознаками, з досить розвинутою соціальною структурою, значним за обсягом сукупним додатковим продуктом, власним економічним потенціалом. Вони були побудовані не рабами-військовополоненими, а феодально залежним населенням Київської Русі.

Одне з головних завдань Змійових валів — стати на заваді тривалим набігам та захопленню давньоруських земель, не дати можливості включити їх у систему кочівницьких випасних угідь. Цієї мети було досягнуто[586].

Характеризуючи діяльність Володимира, слід зазначити, що входження Русі в європейський світ спричинилося до зміцнення відносин з багатьма країнами — Німеччиною, Римом, Вірменією, Польщею, Швецією та ін. Дипломатичні стосунки за часів Володимира (вони тривали й за його нащадків на київському столі) закріплювалися династичними шлюбами. Тільки від семи офіційних дружин великий князь мав більше 10 синів, які, підростаючи, допомагали батькові в управлінні державою.

Серед акцій, спрямованих на розв’язання завдань політичної консолідації країни, важливе значення, мала адміністративна реформа. Сенс її полягав у тому, що землі й князівства, де ще правили залежні від Києва місцеві князі, передавалися синам Володимира: Новгород — Ярославу, Полоцьк — Ізяславу, Туров — Святополку, Ростов — Борису, Муром — Глібу, Смоленськ — Станіславу, Овруч — Святославу, Волинь — Всеволоду, Тмутаракань — Мстиславу, Псков — Судиславу. Як відзначає П. П. Толочко, ця реформа ліквідувала владу місцевих «світлих князів», покінчила з автономією земель. Всі вищі щаблі феодальної влади виявилися в руках одного князівського роду. Система відносин між соціально різними групами населення стає регламентованою.

Від Києва до «віддалених міст» прокладались «дороги прямоїзжі», що відбилось й у билинах, пов’язаних з ім’ям Іллі Муромця. Героїчна епоха була оспівана і феодальним літописцем, і народом. Адже вона єднала феодальну та народну основи, а князівська політика об’єктивно збігалася із загальнонародними інтересами. Але передача влади своїм синам якоюсь мірою спричинилася до смерті самого Володимира. Збираючись у похід проти непокірного Ярослава і, певно ж, перехвилювавшись, бо син вирішив не передавати Києву частину зібраної у Новгороді данини, старий князь занедужав і помер. Це трапилося 15 липня 1015 р. За давніми звичаями, його тіло перевезли в санях із заміської резиденції в Берестові до Десятинної церкви на київському дитинці й поховали в мармуровій домовині. На похорони прийшло все населення: «...плакашася по немь, боляре аки заступника ихъ земли, убозии аки заступника и кормителя».

Але без розгляду ще однієї акції Володимира Святославича характеристика його діяльності була б дуже неповною. Йдеться про офіційне запровадження християнської релігії на Русі наприкінці X ст., що слід розглядати на широкому історичному фоні і передусім як протистояння давнім язичницьким віруванням. Останнє узагальнююче дослідження на цю тему підтверджує думку, що наприкінці І тис. н. е. існувало не тільки примітивне марновірство села, але й державна язичницька релігія міста та соціальних верхів з розробленим епосом, з уявленнями про божественне походження князівської влади, різноманітним ритуалом та поширеним жрецьким статутом, який володів таємницями тонко розробленої символіки[587]. Не випадково Володимир намагався шляхом «модернізації» — тобто створення пантеону язичницьких богів — зберегти панівне становище старих вірувань. Після приходу до влади він «...постави кумиры на холму внѣ двора теремного: Перуна деревина, а голова его серебряну, а усъ златъ, и Хоръса, и Дажьбога, и Стрибога, и Мокошь»,— повідомляє літопис.