Коли курява спаде

— Коли ти спиш, ти зовсім не схожий на дурня, але як тільки прокинешся, відразу набуваєш дурнуватого вигляду.

Щодо цього питання, я нічого не міг їй сказати, адже я не міг бачити себе, коли сплю.

З дому приїхав посланець із листом, у якому говорилося, що мій старший брат уже повернувся, тож мене також кликали повертатися.

Управитель заявив, що хоче зостатися тут і доводити все до ладу замість мене. Я залишив йому озброєних охоронців. Санг'є Дролма також хотіла повертатися.

— Скучила за сріблярем? — спитав я її.

— Він — мій чоловік, — була її відповідь.

— Їдь одвідай його? а потім повертайся сюди? адже управителю потрібен помічник.

Дролма нічого не відповіла, але я бачив, що вона сама не знає, слід їй повертатися сюди чи ні. Вона не знала, бути їй дружиною срібляра чи помічницею управителя. Я не хотів багато розводитись про це. Я вважав, що це — справа срібляра, адже Дролма тепер спить із ним, і мене ця справа не стосується.

Після такої тривалої відсутності вдома, я повинен був підготувати подарунок кожному члену родини. Батькові, матері й брату — це само собою, але навіть для Янгджоми я взяв пару дорогоцінних сережок і, звичайно ж, для служниці, яку також звали Тхарна. Коли я готував подарунки, управитель водив мене з комори в комору, і тоді я дізнався, яким багатим став. На підготовку подарунків і складання в валізи срібних монет і злитків срібла пішло два-три дні. Останнього дня я хотів ще пройтися скрізь і ноги привели мене знову на ту вулицю. За останні дні я майже забув про месника родини Мерці, однак тепер увійшов до його корчми, кинув на стіл великого срібняка й сказав: «Горілки!»

Корчмар приніс глек із горілкою.

Я випив дві піали горілки. Він мовчав. Тільки коли я вже збирався йти, він промовив:

— Від мого брата ще немає ніяких новин.

Я трохи постояв, зразу не знаючи, що сказати. Зрештою, я вирішив заспокоїти його:

— Можливо, він не знає, чи слід накладати руки на теперішнього туси Мерці, чи на майбутнього.

— Можливо, що й так, — пробурмотів корчмар.

— Це — дійсно важко, але іншого виходу немає — ви ж уже заклялися перед втечею. Тож тепер він повинен убити хоча б одного.

— Однак навіщо матері було потрібно, щоб клялися сини? — спитав корчмар.

Це питання виглядало простим, але якщо уважно подумати, то воно таким не було. Я, наприклад, не міг на нього відповісти. Однак я був радий з того, що так спокійно поводився в присутності вбивці.

— Завтра я їду, — сказав я йому.

— Ти його побачиш?

— Твого брата?

— Так, його.

— Краще мені його не бачити.