Коротка історія семи вбивств

— О Боже, татку...

— Давай без цих дурниць... Так, слухняний хлопчик. Наступного разу, придурку, як крастимеш гаман, не чекай сніданку. А тепер про те, що ти маєш зробити.

Я перевернувся на спину і задрав ноги. Тоді обхопив коліна руками й відкрився, як довбана квітка. «Штука» лишалася в моїй руці.

— І давай лижи як слід...

Досьє я від неї, зрозуміло, не чекав, а відомості про ямайця були такими уривчастими, що його постать зразу стала таємничою. Спочатку я запитав, чому б мені не доробити Бакстерову роботу, але вона відмовила, бо, по-перше, це треба заслужити (я зауважив, що вона сказала «по-перше», такий собі натяк, що далі буде і «по-друге», і «по-третє», і бозна-скільки ще). Отже, живе собі в Нью-Йорку якийсь ямаєць, і його треба усунути, і сьогодні саме випадає шанс, що буває раз у житті, — її слова, не мої. Ох і в історію я влип! Його зовнішність вона навіть не описала, сказала тільки, що він «чорна чорнота» і при ньому, найпевніше, є зброя. Коричневий Костюм дав мені його адресу і скупо описав методи. Якогось дня вісімдесятого року цей тип просто сплив нізвідки з одним довбаним кубинцем на прізвисько Доктор Лав, — з цього все й почалося. Ні з якими кубинцями Ґризельда досі справ не мала (якщо не брати до уваги спроб їх повбивати), тож накази взаємодіяти з тим кубинцем та ямайцем, найпевніше, надходили з Меделянського картелю. І тут цей ніґер починає поводиться так, ніби вже підім’яв під себе весь ринок Маямі, зробивши Ямайку перевалковим пунктом між Колумбією та Маямі, — і це тепер, коли багамці все так заплутали, проштовхуючи свій товар. Ґризельда з’ясувала, що Ямайці працюють ще й з картелем Калі, а це вже, звиняйте, ні в які ворота не лізе. Але Ямайці влаштовували Меделянський картель, їх поважали за вміння налагодити командну роботу. Тож із ними доводилося працювати і рахуватися, хоча їй це дуже не подобалося. З її розповіді було ясно: найбільше їй не до шмиги те, що ці мерзотники вклинилися посередині — і тепер контролюють поставки з Колумбії в Штати, а також витісняють хлопців, які штовхають крек на вулицях. Кажуть, той ямаєць здобув вишкіл у ЦРУ, що найпевніше брехня, але все одно слід бути пильними.

У кожному разі, він зараз у Нью-Йорку і комусь треба, щоб його не стало. Хто цього хоче, Ґризельда не сказала, але дала зрозуміти, що не вона. «Я лише передаю звісточку», — пояснила. Насправді мені по шарабану, я ніколи не хотів знати — хто, кого й навіщо, головне, аби гроші платили. Дивно те, що після інструктажу вона захотіла, щоб я лишився і ми поговорили наодинці. Інших вона вигнала. І знову почала триндіти про нього. Як вона чула, він не розуміє жартів, і не знає, коли з нього приколюються, а коли реально обсирають; якось він застрелив хлопця лише за те, що той сказав, нібито його товсті губи створені для того, аби смоктати йому член. «Не ’наю, гонко, як ти вважаєш: Ямайці сміються, коли дивляться „Джефферсонів“? А „Троє — це компанія’“[450]? Кажу тобі, той тип ніколи ще не сміявся».

Загалом, хтось захотів, щоб він помер, але не через бізнес, бо він усе робив справно. Замовлення надійшло зверху. А що вище влада, то безглуздішою є причина. Ґризельда замовкла, її нижня губа тремтіла: вона наче хотіла сказати ще щось, але не наважувалась. Її щось гризло, щось, про що кортіло поговорити, але вона не могла. Від неї нічого не залежало. Наче за цим хлопцем у Нью-Йорк повертаються якісь привиди із Ямайки. Тим, хто бажає його смерті, байдуже, як саме все станеться, — але в мене був лише один день (тобто одна ніч, якщо конкретно). Убивати краще вдома, де ціль можна застати зненацька. Вона сказала, що сьогодні він, імовірно, буде вдома допізна. Цілком можливо, в будинку повно інфорсерів, тому краще все зробити по-снайперськи. Байдуже, я лише хочу прийти, прибрати його і зникнути.

Гомик помітно нервував, поглядаючи то на мій гаманець, то на подушку (я засунув пістолет туди, звідки взяв); хтозна, що в цього вилупка на думці.

— То трахатись будемо, чи що?