Бесплатная библиотека
Читайте книгу на сайте или телефоне
READ-E-BOOK » Современная русская и зарубежная проза » Коротка історія семи вбивств
Коротка історія семи вбивств - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com

Коротка історія семи вбивств

Электронная книга - «Коротка історія семи вбивств». Краткое содержание книги:

Грудень 1976 року. Ямайка фактично на порозі громадянської війни, в гето Кінгстона ллється кров. «Король реґі» Боб Марлі готується до грандіозного концерту за мир, покликаного зняти напругу в суспільстві. Група озброєних бандитів вдирається в його дім і поливає все вогнем... Довкола цього замаху, який сколихнув увесь світ і породив безліч чуток на десятиліття наперед, розгортається епічне полотно роману ямайського письменника Марлона Джеймса під провокаційною назвою «Коротка історія семи вбивств».
Книжка здобула Букерівську премію 2015 року і викликала бурхливу реакцію читачів та літературної критики.
УВАГА!
Текст книжки містить фрагменти, пов’язані з сексом, насиллям та розповсюдженням і вживанням наркотичних речовин! Містить ненормативну лексику! Не рекомендовано особам до 18 років!
Перекладачі намагалися максимально передати специфіку живої мови персонажів.
1 ... 127 128 129 130 131 132 133 134 135 ... 179
Перейти на страницу:

— Схоже, алігатори воліють самотужки ловити здобич? Наступного разу згодую їм живого вилупка, а не мертвого.

На фото був Бакстер. Алігатори не могли визначитися, що робити з його головою. «Я не заблюю», — якщо повторити це кілька разів, то вдасться.

— Навіщо треба було прибирати Бакстера?

— Це послання, для науки. «Хто має вуха слухати, хай слухає»[448], — так говорила сестра з... Як це тут називається? Монастиря? Ага. Бакстер обісрався, і ти теж. Але мої хлопці тут порозпитували. Ходить чутка, що ти провернув у Нью-Йорку одну справу, яку навіть поліція вважає чистою.

Я ледь не розсміявся. Багато хто вважав мене не досить акуратним. Але як же мають лажатися хлопці з Маямі, щоб на їхньому тлі навіть я здавався професіоналом?

— Ось що ти повинен зробити для мене...

Мабуть, коли я заснув, мене вирубило конкретно, на кілька годин. І я навіть гадки не мав, що в ліжку є ще хтось, поки не почув:

— Ні, я не знаю, що повинен для тебе зробити.

Гомик із жирним волоссям, з минулого вечора. Сподіваюсь, я притяг цього підараса до себе не лише задля того, щоб під ним вирубитися. Та оскільки він усе ще тут, йому або сподобалося, або ж він не зміг знайти мій гаманець і чекає оплати. А може, йому просто нема куди податися. Якесь божевілля: я на підлозі, в самій футболці, та колумбійська сука влазить у мої сни зі своїми довбаними вказівками, а я навіть не пам’ятаю свого перельоту з Маямі до Нью-Йорка... Отже, приземлився десь о сьомій вечора. Зареєструвався в готелі «Челсі» о дев’ятій («Нащо тобі туди?» — запитав мене Рожевий Сорочечник. Я не поцікавився, чому при згадці про цей готель він так вирячився на мене). Потім, об одинадцятій дванадцять, у районі Мітпекінг[449] я зняв цього гомика в тісних спортивних шортах і футболці «Рамоунз».

— І? Що тепер?

— Ти сказав, що хочеш, щоб я для тебе ще дещо зробив. Та якщо не доплатиш, то я вже йду.

— Ідеш? І куди ж? Не хочеш пропустити клієнта на пірсі?

— Пірс? Чуваче, ти не в темі. Там можна запросто провалитися крізь настил, підхопити правець або ще якусь болячку. До твого відома, туди ніхто особливо й не ходить відтоді, як гейський рак стали називати СНІДом. Та й кабінки там частково позакривали.

— Та невже? Тоді давай зробимо ось що. Для початку ти знімеш штани... та зажди ти, притримай коней. Спершу витягни із задньої кишені своїх довбаних штанів мій довбаний гаман. Бо оця штука в мене в руці, яку я щойно витягнув з-під ліжка, вона стріляє не водою, як дитяча пукавка.

— О Боже, татку...

— Давай без цих дурниць... Так, слухняний хлопчик. Наступного разу, придурку, як крастимеш гаман, не чекай сніданку. А тепер про те, що ти маєш зробити.

Я перевернувся на спину і задрав ноги. Тоді обхопив коліна руками й відкрився, як довбана квітка. «Штука» лишалася в моїй руці.

— І давай лижи як слід...

Досьє я від неї, зрозуміло, не чекав, а відомості про ямайця були такими уривчастими, що його постать зразу стала таємничою. Спочатку я запитав, чому б мені не доробити Бакстерову роботу, але вона відмовила, бо, по-перше, це треба заслужити (я зауважив, що вона сказала «по-перше», такий собі натяк, що далі буде і «по-друге», і «по-третє», і бозна-скільки ще). Отже, живе собі в Нью-Йорку якийсь ямаєць, і його треба усунути, і сьогодні саме випадає шанс, що буває раз у житті, — її слова, не мої. Ох і в історію я влип! Його зовнішність вона навіть не описала, сказала тільки, що він «чорна чорнота» і при ньому, найпевніше, є зброя. Коричневий Костюм дав мені його адресу і скупо описав методи. Якогось дня вісімдесятого року цей тип просто сплив нізвідки з одним довбаним кубинцем на прізвисько Доктор Лав, — з цього все й почалося. Ні з якими кубинцями Ґризельда досі справ не мала (якщо не брати до уваги спроб їх повбивати), тож накази взаємодіяти з тим кубинцем та ямайцем, найпевніше, надходили з Меделянського картелю. І тут цей ніґер починає поводиться так, ніби вже підім’яв під себе весь ринок Маямі, зробивши Ямайку перевалковим пунктом між Колумбією та Маямі, — і це тепер, коли багамці все так заплутали, проштовхуючи свій товар. Ґризельда з’ясувала, що Ямайці працюють ще й з картелем Калі, а це вже, звиняйте, ні в які ворота не лізе. Але Ямайці влаштовували Меделянський картель, їх поважали за вміння налагодити командну роботу. Тож із ними доводилося працювати і рахуватися, хоча їй це дуже не подобалося. З її розповіді було ясно: найбільше їй не до шмиги те, що ці мерзотники вклинилися посередині — і тепер контролюють поставки з Колумбії в Штати, а також витісняють хлопців, які штовхають крек на вулицях. Кажуть, той ямаєць здобув вишкіл у ЦРУ, що найпевніше брехня, але все одно слід бути пильними.

У кожному разі, він зараз у Нью-Йорку і комусь треба, щоб його не стало. Хто цього хоче, Ґризельда не сказала, але дала зрозуміти, що не вона. «Я лише передаю звісточку», — пояснила. Насправді мені по шарабану, я ніколи не хотів знати — хто, кого й навіщо, головне, аби гроші платили. Дивно те, що після інструктажу вона захотіла, щоб я лишився і ми поговорили наодинці. Інших вона вигнала. І знову почала триндіти про нього. Як вона чула, він не розуміє жартів, і не знає, коли з нього приколюються, а коли реально обсирають; якось він застрелив хлопця лише за те, що той сказав, нібито його товсті губи створені для того, аби смоктати йому член. «Не ’наю, гонко, як ти вважаєш: Ямайці сміються, коли дивляться „Джефферсонів“? А „Троє — це компанія’“[450]? Кажу тобі, той тип ніколи ще не сміявся».

Загалом, хтось захотів, щоб він помер, але не через бізнес, бо він усе робив справно. Замовлення надійшло зверху. А що вище влада, то безглуздішою є причина. Ґризельда замовкла, її нижня губа тремтіла: вона наче хотіла сказати ще щось, але не наважувалась. Її щось гризло, щось, про що кортіло поговорити, але вона не могла. Від неї нічого не залежало. Наче за цим хлопцем у Нью-Йорк повертаються якісь привиди із Ямайки. Тим, хто бажає його смерті, байдуже, як саме все станеться, — але в мене був лише один день (тобто одна ніч, якщо конкретно). Убивати краще вдома, де ціль можна застати зненацька. Вона сказала, що сьогодні він, імовірно, буде вдома допізна. Цілком можливо, в будинку повно інфорсерів, тому краще все зробити по-снайперськи. Байдуже, я лише хочу прийти, прибрати його і зникнути.

Гомик помітно нервував, поглядаючи то на мій гаманець, то на подушку (я засунув пістолет туди, звідки взяв); хтозна, що в цього вилупка на думці.

— То трахатись будемо, чи що?

Джосі Вейлз

 саме спостерігав, як моя жінка пакує мою валізку «Адідас», коли задзвонив телефон. Я хотів проігнорувати дзвінок, та мене просвердлив її погляд: думаєш, я тобі тут за покоївку? — Ало?

— Братику, сподіваюся, ти прихопиш хоча б три бредфрути, десять банок шпротів та мішечок з рисом чи горохом — для мене, як свояку?

— Юбі? Як там воно, бра’?

— У ритмі. Нема коли розслаблятись, ти ж знаєш.

— Отже, без напрягу. Однак, чуваче, треба тримати контроль — щоб усе працювало без збою, поки взагалі працює.

— Ось і я про те. Як там братани?

— Все ладком, бра’, все ладком.

— Я тут міркую собі. Знаю, ти не дружиш із літаками... Але ж паспорт з візою вже маєш? Це ж тобі не автобус, сам розумієш. — Юбі, все чикі-пікі.

— Круто. То ти, Джосі, ще в Нью-Йорку не бував?

вернуться

448

«Хто має вуха слухати, хай слухає» (Марк. 4:9).

вернуться

449

Мітпекінг — історичний район на заході Нижнього Мангеттену.

вернуться

450

«Джефферсони», «Троє — це компанія» — тривалі американські комедійні телесеріали.

1 ... 127 128 129 130 131 132 133 134 135 ... 179
Перейти на страницу:
0
Сюжет
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Атмосфера
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Главный герой
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Общее впечатление
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
Итоговая оценка: 0.0 из 10 (голосов: 0 / История оценок)