Коротка історія семи вбивств

— Та знаю. Які в тебе є причандали?

A-Плюс показує мені автомат Томпсона і «дев’ятку». Я беру «дев’ятку», він споряджає автомат, і ми виїжджаємо до меморіалу Лінкольна. Авто залишаємо за два квартали і чешем пішки до двору того дружбана. Ти взагалі знаєш ту частину Маямі? Одноповерхові будинки з верандою збоку, іноді заскленою. Замість газону в них — висохла трава і сухий бруд. Той будинок зі сплющеною автівкою на галявині ніби перенесли зі Східного Кінгстона. Коротше, підвалюємо до дому, A-Плюс заходить спереду, я ззаду. Двері в тих вилупків, звісно ж, не замкнені. Звісно ж, голосно і чітко чути Віперів голос. У будинок я потрапляю з лівого боку передпокою. Роблю два кроки — і ось він: стоїть до мене спиною і сцить в унітаз. Ще два кроки — і я біля нього, штовхаю його повз унітаз так, що ми влітаємо у шторку для душу, і я вкарбовую його в стіну. Прямо лицем, тож удар його оглушує. Окуляри злітають. Поки хлоп не отямився, я підставляю йому дуло до скроні та зводжу, щоб він почув клацання. Віпер починає сіпатися, та так сильно, що в мене ледь волина не випадає з рук. Чувак при цьому й далі собі сцить. Я ка’у:

— Ну, вилупку, уяви-но собі: схожу я з літака в Маямі й дізнаюся, що вже мертвий, і це чули всі на світі, крім мене. Як ти таке уявляєш?

— Йой, йой, не ’наю, Тристане, не ’наю, як це ти мо’еш бути мертвим. Ти ж... я ж бачу, що ти ось тут.

— То ти не ’наєш? Але, братане, це ж ти патякаєш направо-наліво, як убив мене? І коли ж убив? На тому тижні? Вчора?

У цю мить у дверях з’являється його дружбан, якого ззаду дулом автомата підштовхує А-Плюс.

— Ну, Віпере, братику мій, розкажи-но, як ти мене вбив? А то я мертвим себе щось геть не відчуваю.

— Та хто ка’е, що я тебе вбив, босе? Хто таке набрехав?

— Хочу просто дізнатися, чо’ ти такий поквапливий. Ти б хоч, братику, перше вбив, а потім уже хвалився.

Вилупок не каже ні слова. А потім починає плакати, а разом з ним і той його дружбан. Ну, вони навіть не плакали, швидше — голосили. Звісно, хто сьогодні не вбив мене, того завтра вб’ю я, — і ось я притискаю Віперові волину щільніше до скроні, щоб прикінчити. А той другий починає вити, щоб його пощадили. Прямо реально молить його пощадити, от уже й на коліна опустився, аж незручно. Прямо як маленькі обидва. Коли я відводив убік волину, Віпер метнув у свого дружка швидкий погляд. Ну й розлючений він був! Ніколи не бачив такої люті. Ми з A-Плюсом гепнули їх обох руків’ям волини, та й пішли.

Якось ти надто вже легко це сприймаєш, скажу тобі, Алексе Пірсе. Ти там не обісцявся під столом? А втім, щось мені підказує, що ти не з полохливих.

Чи боюсь я чо’ось? Відплати? Повір мені: Віпер — найостанніша людина у світі, що наважиться мене переслідувати. А тим часом поліція вбила Коппера. А тоді й Папу Ло. Ти дещо мусиш зрозуміти. Оте замирення було між гето ЛПЯ і гето ННП. Поліція не підписувала договору ні з лібератами, ні з нацпатами. Правда, фараони на Ямайці відомі своєю тупістю. Ти надто молодий, щоб пам’ятати старі чорно-білі фільми. Ніколи не бачив коротких німих комедій про кейстонських копів[434]? Бачив? Так от, поліційні сили Ямайки — це і є та сама зграя кейстонських копів, тільки без Чарлі Чапліна. І Копперові, і Папі Ло вистачило смальцю зрозуміти, що фараони надто захоплені своєю вуличною вендетою, щоб надавати хоч якогось значення тому сраному мирному договору. Однак на те, щоб вистежити таку людину, як Коппер, у цих бевзів пішло не менше десяти років. Тобі, Алексе Пірсе, смальцю теж має вистачити, щоб зрозуміти, до чого я хилю. А між тим загинув Джейкоб Міллер[435]. Про те, чим усе це пахне, невдовзі збагнув Шота Шериф, — тому й літав у Маямі аж п’ять разів. А потім поцупив партію кокаїну у брата людини з «Венг-Ґенгу» — і перестрибнув у Бруклін. Там його й дістала куля одного з нью-йоркських «побратимів» «Венг-Ґенгу» — просто на танцях у клубі «Старлайт». Отак, не встигли люди оговтатися, як усі, хто входив до Ради за мир, виявилися мертвими, — крім отієї жінки та мене. Випадково чи ні, з’ясовувати я часу не мав. Я ще раз повернувся на Ямайку, на похорон Коппера, — і знову накивав п’ятами. І тепер туди — ні-ні-ні.