Коротка історія семи вбивств

Хтось підходить ззаду, коли я спускаю шорти; хтось запрошує мене додому, якщо в нього є «біляк». Хоча ніхто в Америці й гадки не має, що таке «біляк», тому я кажу «сніжок», «порошок», «кокс» або просто «кокаїн». Дилер може тихенько цупити зі свого ж товару. Вдома чи в парку я опускаю шорти — і вони плюють, мажуть, трахають; я чекаю, поки вони кінчать, а деколи вони — щоб кінчив першим я, а тоді здрочують мені на дупу. Але все одно це мужик трахає мужика — і я відчуваю, що при цьому залишаюся мужиком. А коли ось так, по-ніжному, в ліжку, виникає інше відчуття: що ми — два підараси. І розмовляємо, як два підараси. Ну так що ж? Отже, ми, певно, і є підараси.

— Так і будеш весь день стояти дрочити? — питаю я.

І саме тут дзвонить телефон. Він зиркає на нього, потім на мене і бачить, що я в той бік не дивлюся. Думає щось сказати, але не каже. Телефон і далі дзвонить.

Я чекаю, коли дзвінок змовкне, а він залазить на ліжко і бере мене за щиколотки. Дзвінок обривається, і він задирає мої ноги в повітря. Я чекаю, що телефон знову задзвонить, бо якщо це було щось важливе, він чи вона наберуть мене ще раз.

Він змащує мені дірку. Телефон мовчить. Він змащує собі член. Телефон мовчить. Я все чекаю, що той ось-ось озветься знову, і, хоча він мовчить, гигочу, мов дівчисько.

Він усміхається, дивиться прямо на мене і вставляє мені на всю довжину, не швидко і не повільно, але впевнено і не зупиняючись, і раптовий біль за мить минає; він уміщає в мене весь свій кривий член — і починає рухатися...

Не встигаю я сходити посцяти, як телефон знову дзвонить.

— Ало?

Чорт. Трубку взяв не я, а він.

— Ало? Ну ще раз: ало? Одну секунду. Здається, тебе.

П’ять секунд — і я на дроті:

— Ало?

— Хто це, в чорта, був?

— Що? Ти про що?

— Що там у тебе за засранець? Там у тебе що, дапі бере трубку?

— Ні, Юбі.

— Тоді хто?

— Це мій братан зайшов... зайшов за... Хочеш, я тобі музичку поставлю? Філа Коллінза[462]?

— І він знімає трубку з твого робочого телефона?

— Та зажди ти, Юбі. Ніхто її не знімає. Просто я вискочив у сральник, виходжу і бачу: він її вже взяв. Ну так що там у тебе, юначе? Як жиєш?

— Не говори зі мною, як піндос.

— А ти не говори зі мною, як зі шмаркачем. Що там сталося?

— Та ось те й сталося. Третій раз тебе вже набираю.

— Ну ось, ти дістався до мене.

— Мені є що сказати.

— Ну так що саме, бомбоклат, не тягни за яйця?

— Коротше, плани змінилися. Джосі зустрічаю я, а не ти, і...

— Та ну йо’ на хер. Про зміну планів Джосі мені сказав би.

— Тоді ласкаво прошу в аеропорт, побачиш, як я його там зустрічаю. Разом веселіше скрізь, як я завжди кажу. І ще. Джосі не хоче їхати в Іст-Віллидж, а хоче глянути, як справи у Бушвіку.

— Бушвіку? Чо’ це раптом йому треба в Бушвік, ні сіло ні впало?

— Чо’ це раптом ти думаєш, що я екстрасенс? Якщо в тебе проблема з Джосі, то поговори з Джосі.

— Я хотів для початку зводити його в «Міс Квіні». Найкраща ямайська їжа в усьому Нью-Йорку. Прямо в бруклінському Флетбуші[463].

— Віпере, Джосі Вейлз схожий на того, хто покидає Ямайку, де може насолоджуватися ямайською кухнею весь час, щоб попробувати довбану імітацію? Ти ідіот чи прикидаєшся?

— Йоу, ко’о ти назвав...

— Прибуття о пів на десяту. Побачимося в Бушвіку.