Коротка історія семи вбивств

Та не виправдовуйся ти, що тринькаєш мій час; сідай уже, не вийобуйся, Пірсе. Ось дивлюсь я на тебе і читаю по очах: ще одне невеличке запитання — і ти мухою вилетиш з цієї кімнати. Єдине важливе діло, яке ти зробиш за весь день. Ти глянь, як у тебе пика почервоніла — прямо як кабан, що вдавився... Та не сіпайся, на хер, Александре Пірсе. Гаразд, давай так: ти не говориш, навіщо тобі треба знати про замирення, про Джосі Вейлза, Папу Ло і Шоту Шерифа, а я не скажу, як я тебе розкусив. Ну що? Згода?

У Ради за мир був навіть офіс. Його облаштував Співак на першому поверсі свого будинку, вхід ззаду. Ми з ним ладнали так, що люди думали, ніби ми брати. Та ми й справді були як брати. Обидва з гето в Джемдауні. Жменька людей про те знає, але я і в музиці колись був просунувся. Раз навіть грали з хлопцями в будинку батька прем’єр-міністра — точніше, колишнього прем’єр-міністра. Я навіть ріс разом з найліпшим другом Співака. Я завжди вважав себе тямущим, та, як видно, Співак виявився розумнішим. Не знаю, чи то хтось так влаштований всередині, чи так у гето заведено, що якщо тебе не знищує інша людина, то ти неодмінно губиш себе сам. У гето кожен народжується з цим, тільки Співак якось цього уникнув. Є в мене одна фотографія, де ми з ним удвох: обидва як для гето занадто розумні, але тільки один реально звідти вибрався. Деяким людям на роду написано постійно сідати в калюжу, навіть якщо вони мають достатньо розуму, щоб передбачити той чи інший поворот.

І ось Співак надає мені кімнату під офіс Ради. Я все ще міркував, чим займатися, але насамперед треба було зібрати всі гроші за концерт за мир. Якось в обід Папа Ло прислав до нас у будинок Джосі Вейлза, щоб той скинув виторг за квитки, продані на західні сектори. Співак саме стояв біля входу, після гри у футбол. Джосі Вейлз припаркував свій білий «Датсун», виліз з нього і пройшов повз Співака; Співак при цьому на нього подивився, а потім глянув крізь вікно офісу прямо на мене. Скажу тобі, брате: якби очі в нього були реально, як ті промені у хлопця з «Людей Ікс»[432], від мене не лишилося б і сліду, як і від усього будинку. А щойно Вейлз пішов, Співак різким кроком зайшов до офісу «Хто це був?» — спитав він ще до того, як я поцікавився, в чому річ. Я сказав, що це — Джосі Вейлз, громадський активіст з Копенгагену, нібито заступник Папи Ло. Треба сказати, що за той недовгий час я вже вивчив Співака дуже добре і бачив, як йому раз чи двічі вривався терпець. Але я ніколи ще не бачив його таким розлюченим — його аж трясло, і кілька хвилин він навіть не міг говорити. А я сидів і дивився, як Співак від люті аж задихається, а потім він каже:

— Тристане, то’о чоловіка я знаю. Він був тут, був саме тієї ночі, коли в мене стріляли. Знаєш, чому я зразу зрозумів, що це замирення не триватиме довго? Саме через ту ніч.

І ось я лечу в Канаду на розмову з деякими організаціями, щодо Ради за мир, а ще щоб зустрітися з одним братаном у Торонто. Він розповідає мені все про той концерт, та так багато, що я кажу: «Братане; ти ніби там побував». А він: «Так я ж усе бачив. Його від і до крутили на ТБ, на каналі культурних подій». Я здивувався, яким чином у Канаді могли бачити концерт, якщо зі мною ніхто навіть не говорив про купівлю прав. І тут у розмові спливає якась «Копенгаґен-сіті промоушнз», що продає матеріал телестанціям у Торонто, Лондоні та Міссіссозі. Я, зрозуміло, телефоную Папі Ло і питаю: «Братане, що за срань?» Він каже, що про матеріал нічо’ не знає, бо весь час займався ті’ки Міком Джаґґером. Але як хтось міг назвати свою фірму «Копенгагеном», якщо сам він, цей хтось, не звідти? Папа Ло каже: «Може, вона зі справжнього Копенгагена, отого, що за кордоном». Ага, а в мене на лобі написано, що я ідіот! Я вже не став говорити йому, що ніяких білих на зніманні концерту не було і, схоже, ми обидва знаємо, хто за цим стояв. Тоді він каже: «Може, це Шота Шериф». Я розсміявся, а перед тим, як повісити слухавку, сказав: «Натягни повідець на Джосі Вейлза, інакше мені доведеться це зробити замість тебе». Далі мені зателефонували з Нью-Йорка, з «Дабл’ю-Ел-Ай-Бі»[433], і запросили до себе на передачу. Тоді я сказав Папі Ло, що змінюю свій маршрут з Торонто на Нью-Йорк, в аеропорт Кеннеді. Але щойно вішаю слухавку, як вирішую натомість летіти в Маямі. Там купа ямайців, які про Раду ще нічого не чули, а інтерв’ю на радіо можна дати й телефоном.

За чотири дні я в Маямі. Хочу зустрітися з A-Плюсом, братаном з Балаклави. Коли я стукаю в його двері, він відчиняє і буквально підстрибує, скрикнувши, як дівчисько. Ти добре почув. Він сахається, наче побачив перед собою дапі. Дапі, до речі, це привид. Кажу тобі, чоловік ніби не знав, обісратися йому чи обісцятися. І ось він хапає мене, як своє рідне дитя, хоча є правило: поганий хлопець ні з ким не обіймається. Особливо з іншим поганим хлопцем. А цей обіймає мене і каже:

— Боже ж ти мій, Тристане, ти що тут робиш? Як ти зумів уціліти?

— Уціліти від чого? — питаю я.

— Ну як же! Чи ти не чув, бра’? Зараз тільки й розмов, що тебе вже нема серед живих!

— Що?! Це що за, бомбоклат, брехні?

— Віпер таке пускає, чотириокий заступник Джосі Вейлза. Буквально позавчора розповів, що тільки-но злітав у Нью-Йорк і порішив тебе.

— Порішив мене? То перед тобою, A-Плюсе, виходить, дапі стоїть, чи як?

— Та я вже й сам, якщо чесно, над цим міркую.

— Братане, цей вилупок не тільки мене не вбивав там, — я сам навіть не з’являвся в Нью-Йорку.

— Що?

— А то, чуваче. Передумав, коли зрозумів, що з радіостанцією в Нью-Йорку можу перебалакати й телефоном. Тоді як у Маямі багатьом не завадить почути про створену Раду за мир.

— Братане, як добре, що ти з’явився, бо я вже думав брати з собою двох і йти строїти того вилупка.

— Чекай-чекай, він що, ще в Маямі?

— Умгу, тут. Саме до дружбана поїхав перетерти — будинок на розі 30-ї та 46-ї. Ти знаєш, де тут парк з меморіалом Лінкольна?