Коротка історія семи вбивств

— Юка[443]! Юка! Юка!

— Артуре! Скільки разів тобі казати: не кричи за столом, — осмикує його мати. Кожне з цих слів вона немов видихає спиною. Ребристий светр робить її схожою на чоловічка «Мішлен»[444], але білі штани виправляють враження, викликаючи натомість асоціацію з власниками яхт, які не вміють ними керувати. Волосся стягнуте в тугий хвіст, через що, коли вона до мене повертається, її брови здаються припіднятими. Очі темні й уже з самого ранку щедро нафарбовані тушшю, а губи блищать від бальзаму, як у тинейджерки.

— Ти, шибздик.

— Шо-шо?

— Нічого. Глухих повезли, тебе забули.

— Ма’, ти нас добиваєш, — стогне старший. Вона усміхається.

— Що, диаро[445], смакує?

— Умгу ма’, справжня їжа для крутих пацанів.

— Тож не поводься, як дурень.

Старший знову стогне, тоді як молодший простягає тарілку за добавкою юки.

— Ти, сідай снідати, — каже вона і вказує на мене сковорідкою.

Я стою нерухомо; не розумію, до кого вона звертається. Але тут Коричневий Костюм підштовхує мене вперед, точніше, припечатує кулаком у спину. Старшенький глянув на мене і відвернувся, молодший задумливо смокче свою юку, а чоловік за столом досі жодного разу не відвів очей від газети. «Дай йому тарілку», — звертається вона незрозуміло до кого. Чоловік підводиться, виймає з шафи тарілку і повертається до своєї  газети. Вона накладає юку та чоризо[446] з червоної сковорідки на тарілку, яка, схоже, призначається мені.

— Ти той вилупок, що мені всю справу спартачив, — каже вона.

— Шо-шо?

— Знову ти за своє. Слуховий апарат, може, вставити?

Молодший сміється.

— То що воно?

— Ма’, не «що воно», а «як воно»! От же ж!..

— Мої muchachos вважають, що англійська в мене не досить хороша. Я їм кажу, що я американська бізнесвумен, а значить, мені й говорити треба по-американськи, правильно? Іти своїм шляхом.

— А то, ма’.

— Тож ти... ага, я з тобою розмовляю. Ти той вилупок, що мені все пересрав.

— Я не хотів. Твій хлопець...

— Той хлопець уже історичний.

— Не історичний, а історія, ма’!

— Історія. Той хлопець уже історія. Не повернеться. Так завжди буває, коли даєш роботу отій чорній чорноті. Ні дисципліни тобі, нічого; тільки те й роблять, що зливають мій бізнес. Що він тобі розказав?

— Та нічого, в натурі. Сказав, що збирається замочити столик із залітними козлами...

— Вибирай слова, putito.

— Вибач. Сказав, що вони з хлопцями хочуть прибрати якихось кубинців у клубі. Натякнув, щоб я звідти забирався. А я сказав про це своєму друзяці Пако. А той сказав, що хоче попередити свого друга. Я думав, що він там викидайло якесь, а не...

— Досить триндіти. Твій варіант історії... нецікавий. А знаєш, що цікаво? Тих maricones не вдавалося зібрати разом півроку. Півроку, гонко.

— Гонкі[447], ма’, заради Ісуса...

— Поводься за столом як слід! — вона вдарила долонею по стільниці і хлоп відразу ж змовк.

— Тепер — до тебе. Знаєш, хто я? Я американська бізнес-вумен. А через тебе я втратила багато грошей. Купу бабосиків. І тепер я хочу знати, як ти плануєш розраховуватися.

— Я?

Я надкушую юку. Якщо це моя остання трапеза на цьому світі, то логічніше, щоб це був сніданок. У цю хвилину до кухні долинає гомін з телевізора, щось про «сорокафутову горииииллллуууу!». Чоловік усе ще сидить, занурившись у газету. Ніколи не думав, що в Маямі може статися щось настільки цікаве, щоб про це читати аж із таким захватом. А от юка, до речі, була смачна. Взагалі-то я її раніше не куштував, але переді мною була домашня їжа, а отже, вона має бути смачною (хоча та, яку готувала моя мама, була жахливою).

Раптом я отримую сильний ляпас. Вона щось каже, здається, що я відволікаюся, але той мордас мене ошелешує. Рука так швидко потяглася в піджак, що я навіть не згадав: пістолет уже не при мені. Ще до того як загорілось моє лице, а Ґризельда відвела для удару руку зі сковорідкою, ще до того як я підскочив і мій стілець упав, до того як я назвав її довбаною мандою і паршивою гастарбайтеркою, — я почув клацання. П’ять, десять, усі п’ятнадцять. Не пам’ятаю, коли в кухню зайшли Гавайські Сорочки, але ось вони тут. І чоловік у коричневому костюмі, і чоловік, що був за столом, і її старшенький, — усі похмуро ціляться в мене: пістолетами, дев’ятиміліметровими та «ґлоками» і навіть револьвером з ручкою зі слонової кістки. Я підняв руки.

— Сядь, — сказав чоловік за столом.

— Вам усім треба навчитися поважати маму-джаму, — додала вона.

Рожевий Гавайський Сорочечник подав їй жовтий конверт. Ґризельда його розірвала, вийняла фото і, глянувши на нього, почала гиготіти, хрипіти й трястися. Та довбана фотка її дуже розвеселила. Вона показала її чоловікові за столом, який зиркнув на знімок з таким же кам’яним лицем, з яким читав газету. Потім він кинув фото мені. Воно крутнулося в повітрі, але приземлилося майже ідеально переді мною.