Нескінченна історія

Сказавши це, Бастіян вийшов, залишивши розгублених радників і достойників самих.

Вони не знали, як поставитися до сказаного, як повес­тися. Усе, що вони почули, звучало для них так страхітли­во, що вони, приголомшені його словами, спершу надовго замовкли, увібравши голови в плечі. А тоді почали тихень­ко перемовлятися. Достойники радилися-перемовлялися багато-багато годин, а тоді зійшлися на тому, що треба ви­конати Бастіянові накази, бо ж він, як-не-як, носить Знак Дитинної Царівни, а це зобов’язує їх до послуху, незалежно від того, чи вірять вони, що Місяцівна справді передала всю владу Бастіянові, чи вся ця метушня довкола прибуття Ба- стіяна є одним із незбагненних проявів її волі. Отож, не­зважаючи ні на що, відрядили посланців і виконали всі ін­ші розпорядження Бастіяна.

Так чи інак, а сам він цією справою більше не перейма­вся. Усі клопоти, пов’язані з приготуваннями до церемонії коронації, переклав на Ксаїду. А вже вона зуміла задіяти у Вежі Зі Слонової Кості всіх придворних, всіх слуг - та ще й так, що мало у кого залишався час на роздуми.

Ну, а сам Бастіян всі наступні дні і тижні зазвичай не­порушно сидів у покоях, які сам собі вибрав. Він невідрив­но дивився в одну точку - просто перед собою - і зовсім ні­чого не робив.

Він охоче забажав би чогось чи вигадав би якусь істо­рію, яка розважила б його, але йому більше нічого не при­думувалося, нічого не хотілося. Він почувався спустоше­ним і вичавленим.

І ось врешті-решт Бастіян надумав собі справді неймо­вірну річ. Він вирішив, що, мабуть, можна забажати собі Місяцівну. І якщо він і справді всемогутній, якщо всі його бажання збуваються, значить, Місяцівна теж мусить його послухатися і прийти до нього.

Цілими ночами він сидів і шепотів:

- Місяцівно, прийди! Ти мусиш прийти! Я наказую то­бі прийти!

І йому згадувався її погляд, що лежав у його серці як найкоштовніший скарб. Одначе вона все не йшла. І чим ча­стіше намагався він її до цього змусити, тим безповоротні- ше згасав у Бастіяновому серці, мертвів у його душі спогад про сяйво Місяцівни, аж доки там цілком не стемніло.

Він переконував себе, що до нього все це іще повернеть­ся, хай тільки він займе своє законне місце в Магнолієвому Павільйоні. Знову і знову бігав він до майстрів, підганяв їх, лякав погрозами, заохочував обіцянками, але хоч би що вони робили, все марно. Драбини ламалися, сталеві цвяхи гнулися, інструменти нищилися.

Лицарі Гікріон, Гісбальд і Гідорн, з якими Бастіян у старі добрі часи любив побалакати про те про се або ж зігра­ти в якісь ігри, тепер були мало на що придатні. На найни­жчому поверсі Вежі Зі Слонової Кості вони надибали собі винареньку і сиділи тепер там денно і нощно, пили, метали кості, горланили дурнуваті пісеньки або ж сварилися чи сперечалися, та так, що часом навіть хапалися за мечі. Іно­ді вони, заплентуючись, брели головною вулицею і чіпля­лись до фей, ельфинь, дикішок та інших істот жіночого ро­ду - мешканок Вежі.

- Чого ж ти хочеш, пане? - виправдовувалися вони, коли Бастіян вимагав від них пояснень. - Дай нам хоч ро­бити якусь роботу!