Нескінченна історія

Ще того самого ранку табір знявся з місця, і багатоти­сячна колона, на чолі з Бастіяном і Ксаїдою, які сиділи у кораловому паланкіні, вирушила до Вежі Зі Слонової Кос­ті.

Довга, майже нескінченна процесія просувалася звиви­стими стежками до осердя квіткового Лабіринту. І коли го­лова колони над вечір уже досягла Вежі Зі Слонової Кості, її хвіст ще тільки вступав на зовнішній пруг квітника.

Прийом, влаштований Бастіянові, був таким урочис­тим, що про щось подібне він міг тільки мріяти. Весь почет і всі придворні Дитинної Царівни, всі її слуги - геть усі - були на ногах. На зубцях фортечних мурів, на стінах пала­цу і на дахах стояли вартові сильфи і щосили роздимаю­чись, дуділи в осяйні сурми. Витівники і штукарі показу­вали фокуси, звіздарі пророчили Бастіянові щастя і велич, пекарі пекли торти заввишки як гори, міністри та інші дос­тойники йшли поряд із кораловим паланкіном, супрово­джуючи його у вируванні юрми. Вони піднімалися вгору головною вулицею, яка закручувалася спіраллю, все біль­ше звужуючись із кожним поворотом. Ця вуличка оббігала конусоподібну Вежу Зі Слонової Кості, піднімаючись аж до того місця, де Велика Брама вела всередину власне палацо­вої частини. Бастіян у супроводі Ксаїди, а також усіх дос­тойників та вельмож піднявся сніжно-білими широкими сходами, пройшов крізь безліч залів і коридорів, далі - че­рез другу браму, тоді - через сад, де звірі, квіти і дерева - все було зі слонової кості, потім - через вигнуті аркою мос­ти; все вище і вище - аж до останньої брами.

Він хотів потрапити у павільйон у формі магнолієвої квітки, який становив верхівку велетенської вежі. Однак виявилося, що пелюстки квітки стулені, а останній відрізок шляху - від останньої брами й аж до осердя квітки - такий гладенький (без натяку на східці, без ніяких виступів) і та­кий стрімкий, що ніхто не може його здолати. Бастіян при­гадав, що важко поранений Атрею свого часу також не зміг потрапити на самісінький верх і опинився у Магнолієвому Павільйоні аж ніяк не самотужки: ніхто з тих, хто туди по­трапляв, не знав, як йому вдалося це зробити. Таке має бу­ти тільки подароване.

Проте Бастіян - не Атрею. Якщо хтось і заслуговує на те, щоби йому була дарована найвища милість, то це саме він. І він зовсім не збирається миритися з тим, що хтось або щось зупинило б його на півдорозі.

- Покличте майстрів! - наказав він. - Хай видовбають мені в цій гладкій поверхні сходи. Або хай виготовлять ме­ні драбину. Або хай придумають ще щось - що завгодно. Бо я хотів би оселитися там, нагорі.

- Пане, - наважився проказати найстарший радник, - там, нагорі, мешкає наша Золотоока Повелителька Бажань, коли вона з нами.

- Робіть, що я наказую! - прикрикнув на нього Бас- тіян.

Достойники зблідли і відсахнулися. Але скорилися. Прикликали майстрів, і ті, взявшись за свої важкі молотки, долота і різці, взялися до праці. Одначе, хоч як вони стара­лися і надсаджувалися, їм не вдалося відколупати й найме­ншого друзка. Долота і молотки виривалися їм із рук, не залишаючи на гладенькій поверхні ані подряпинки.