Зірка впаде опівночі
- Автор: Константин Теодор
- Год: 1960
- Язык: украинский
- Год: "Радянський письменник"
- Переводчик: І. Г. Кушнірик
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Зірка впаде опівночі». Краткое содержание книги:
Так починається захоплюючий пригодницький роман Теодора Константіна «Зірка впаде опівночі». Події, що їх розкриває письменник, відбуваються в часи боїв румунської армії проти гітлерівських військ на території Угорщини.
З перших сторінок автор зав'язує гострий сюжет, і читач до кінця твору з напруженням стежить за розвитком дії.
Роман має виховне значення. Він докорінно різниться від буржуазних детективів, бо в ньому головний герой захищає не особисті, а державні інтереси.
— Зупинись! Якщо підповзеш на крок, я змушений буду стріляти. Знаю тебе добре, тому й не підпущу ближче. Ще раз раджу тобі припинити ці дурощі. Марне витрачаєш час.
Кастелана якусь мить вагалась. Напевне, думала: продовжувати цю комедію далі чи послухатись його поради. Врешті — щоб виграти час, упала долілиць на килим і застогнала та заохала.
— Ти арештована! Встань і йди за мною!
На цей раз вона насправді затремтіла. Якщо її арештовують, то, значить, Доробец, спіймавшись, уже зізнався в усьому.
Марне намагаючись надати своєму голосові визивного тону, захихотіла:
— Ти арештовуєш мене? А скажи, будь ласка, за що?
— Не здогадуєшся? — з явною іронією запитав Уля.
— Я не вважаю себе винною…
— Старшину Доробеца затримано в шифрувальному відділі. Я прийшов сюди тією ж дорогою, якою твій спільник вибирався звідси. Чи досить тобі цього?
— Вперше чую таке прізвище. Про кого ти говориш?
— Можливо, прізвище його тобі й невідоме. Але ви знайомі. Півгодини тому він був тут. Коли не помиляюсь, це його дощовик. Однак хочу нагадати тобі й інше. Людина, про яку я кажу, це та особа, з якою ти того вечора зустрілася в парку. Пригадуєш тепер, красуне?.. До речі, як твоє справжнє ім'я? Твій шановний спільник пан управитель говорить, що тебе звуть Мартою і що ти гувернантка графа Андраса Комаромі.
Кастелана не відповіла нічого.
Стояла бліда і, кусаючи собі губи, дивилась на Улю з ненавистю.
— Ти не хочеш говорити?
— Що саме? Я нічого не знаю.
— Гаразд! Тоді ходімо!
— А куди ти мене поведеш?
— Ми спустимося на перший поверх. Твій приятель, якому ти вчора передала листа, вже чекає на тебе.
— Добре… Але ж мені треба ще одягнутися. Вийди на кілька хвилин…
— Ні, люба гувернантко, я не такий дурний…
— Звелиш мені переодягатися в твоїй присутності? — запитала з ноткою кокетства в голосі.
— Як хочеш… Раджу тобі одягнути поверх сукні отой реглан, що висить на кріслі. Стривай, я перевірю ще кишені. Чи нема там якоїсь штучки? От і гаразд. Прошу.
Кастелана одягнулась.
— Та й гарно ж тобі в ньому!.. Ну, ходімо вже, панночко!
В той час, коли Уля підіймався на вежу, щоб заарештувати кастелану, молодший лейтенант Параскивеску вистежував Некулая Телимбу. Надвечір його викликав до себе капітан Георгіу і наказав не спускати з ординарця очей до першої години ночі, а потім затримати його.
І от, як тільки стемніло, Параскивеску почав стежити за Некулаєм. Після вечері всі денщики пішли спати, а Телимбу попрямував до управителя. І засидівся там майже до півночі. Коли вийшов на вулицю, дощ лив як з відра. Однак він не поспішив додому, а, скрадаючись попри мисливський павільйон, непомітно проник у парк і сховався в альтанці. Там його не мочило, зате молодший лейтенант, що, притаївшись під деревом, весь час наглядав за ним, лаяв цю дощову погоду на всі заставки. Стояв у благенькому плащі і цокотів зубами од холоду. Принаймні хоч би бачити, що робить Некулай. А то ніч була така темна, що й на крок нічого не помітиш.
А втім, Телимбу нічого й не робив. Сидів собі в альтанці і дивився в той бік, де мала бути вежа замка. Він очікував умовного сигналу: вогника в одному з вікон. Час минав повільно, і шпигун від нетерплячки гриз собі нігті.
Враз почулися оклики:
— Стій! Хто йде?
— Розводящий!
— Пароль!
На постах мінялися вартові. «Значить, уже скоро!..» — подумав Некулай. І знічев'я взявся крутити ґудзик на шинелі. А через те, що він був прикріплений дротом, то й відірвав разом з тканиною. Спересердя кинув його на землю і вилаявся.
Минула ще година, однак вогника не було. Враз його охопило хвилювання. Це не той невиразний неспокій, який часто виявлявся помилковим. Інстинктом людини, що постійно живе в небезпеці, Некулай відчув неминучу загрозу. Ще раз глянув у бік вежі, а тоді й залишив альтанку.
Він знав про мотоцикл, схований в соломі. Коли б план вдався, ним мав скористатися хтось інший. Однак якщо корабель тоне, то рятується, хто може. Той, інший, в разі небезпеки хай викручується, як зуміє. Ось тому, покинувши альтанку, шпигун попрямував на тік.
Проте не ступив він і кількох кроків, як його засліпив ліхтарик Параскивеску.
— Звідки ти йдеш, Некулай?
Телимбу помітив, що офіцер, тримаючи ліхтарик в лівій руці, праву не виймав з кишені. Зрозумів, що впіймався.
— Ваш ліхтарик, пане молодший лейтенант, засліпив мене. Сховайте його. Зараз скажу, чого я тут.
Параскивеску лише відвів сніпок проміння трохи вбік.
— Ну, Некулай! Де ж ти був у такий пізній час? Коли б це було село, я подумав би, що ти повертаєшся від якоїсь молодиці.