Привид мертвого дому. Роман-квінтет

«Ось моя гавань на кілька днів», — подумав Станіслав і вискочив, наче юнак, із машини. І миттю був оточений сонмом захоплених, усміхнених і збуджених тіточок. Вони захотіли, щоб він пішов у хвіртку перший, але він галантно поступився.

— Цього року наш сад страйкує, — сказала поважно тітка Настуся. — Яблуні порожні й ані сливки.

Сад був старий і вже давно не родив. Ніхто, ясна річ, і не збирався його оновлювати, зрештою, в старого саду більше принади, як у молодого.

— Мені це байдуже, — сказав він. — Аби був сад!

— Я давно казала, що треба зрубати і засадити нове дерево, — мовила тітка Марія.

— Тобі усе рубати, все нищити! — обурено пропищала тітка Людя, і її маленьке личко аж побуряковіло.

Сад був не лише старий, але й занедбаний, зарослий здичавілою малиною, травою та бур’янами, по кутках було досить кропиви. Лавка світила щербами — кілька планок зламано, фарба на ній полущилася й посіріла. Друга лавка — з дошки, на двох стовпчиках, почорніла і струхлявіла. Гостро пахло зіллям і вологою; недавно пройшов дощ і з глибини саду подихало прогнилою вільгою.

— Я казала цим ледаркам, твоїм тіточкам, що треба було б все прибрати й вичистити, — сказала невдоволено тітка Настуся. — Але ти так раптово приїхав!

— Випало кілька вільних днів, — сказав Станіслав.

— Дякуємо, що не забуваєш, — підтисла губки тітка Людя. — І не погорджуєш нами, вбогими.

У тілі відчувалася втома. Від недоспаної ночі; від бридкої сцени у вагоні; від порожнечі, що з’являлася останнім часом і від якої тікав; від небажання працювати — це також з’явилося останнім часом, від частого спілкування з різними людьми. Отже, там далеко, звідки почав цю дорогу, у нього не все було гаразд. Тепер оте «далеко» постало, мов сіра заслона чи густо засаджена меблями та книжками кімната. До речі, жінки, з якими сходився, довго при ньому не затримувалися, мабуть, тому, що одружуватися не бажав, та й швидко починав відчувати від їхньої присутності утяження. Вони покидали його, обдираючи як липку, через це його кімната була незатишна. Там часто влаштовувалися гулянки, і ті жінки, що на короткий час у нього поселялися, були від тих гулянок. Коли ж відчував утяження, віддавав усі гроші, які мав, і спроваджував, бо не ставало чим дихати. Вони йому заважали, бо хотіли омежити його волю, отже, взяти під свого каблука. Компанії, випивки, жінки — все це розладнювало, але жити так мусив, інакше порожнеча прийшла б ще більша. А йому треба було попри все втримувати творчу форму, попри все треба бути «на зводі», хоч добре знав, що це має досягатись не в такий спосіб. Ось чому зірвався і кинувся сюди. «В погоні за сентиментами юності», — сказав сам собі. Банально це? Безсумнівно, але саме банальних речей людина найбільш потребує. «Ну от я й тут, — подумав він, — у світі прив’ядання й руїни ще більшої, як у мені. Світі старих жінок і ветхого дому».