Привид мертвого дому. Роман-квінтет
- Автор: Шевчук Валерий Александрович
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Унів. вид-во Пульсари
- ISBN: 966-8767-21-7
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Привид мертвого дому. Роман-квінтет». Краткое содержание книги:
Прокинувся раптово і раптом злякався: просто нього стриміло кругле, пласке, п’яне обличчя, ніби чатувала це на нього велетенська горила з довжелезними наставленими руками й розкаряченими пальцями.
— Ложісь, Вітька, і спі! — сказала сонно жінка.
— Нєт, Тань, не усну, — мовила горила. — Я буду піть і думать о тібє…
— Шо тібє о мінє думать? — сказала жінка. — О жені своєй думай!..
— Нєту у міня жени, — буркнула горила. — Бросіл я єя, стєрву!
— Зачєм же бросіл? — спитала жінка.
— Потому, что люблю я вашего брата, ілі вашу сестру, хе-хе, діствітєльно люблю. Дай прилягу возле тібя!
— Не дурі, Вітька! Тісно! Рибйонка разбудіш!
Горила повернулася спиною до Станіслава і спробувала примоститись на краєчку лавки, зрештою почала мацати жінку!
— Не дурі, Вітька! — байдужно сказала жінка.
— Тіхо мнє будь! — наказав здоровило. — Да, бабка ти шо нада!
Горилина рука лізла по жінчиній нозі, як велетенський павук.
— Ма, ма! — запхинькав хлопчик. — Ма, павуки мені сняться!
Жінка відкинула руку здоровила, яка вже майже сягала сокровенностей, і схилилася над дитиною.
— Спи, синку, спи! Відіш, рибйонка разбуділ! — сказала.
— Усньот! — байдужно мрукнув здоровань.
Станіслав повернувся до них спиною, але заснути не міг.
Нестерпно смерділо горілчаним перегаром, чути було перешепти і вовтузіння.
— Ну, шо ти сібє позволяєш! — сказала голосніше жінка. — Люді кругом! Брось! І іді спать!
— Тіхо мнє будь! — понуро наказав здоровань. — Не усну вєдь!
Тахкотів поїзд, хропли, сопіли люди, десь плакала дитина, десь грали в карти, вигукуючи: «Дама-Король!», десь почали їсти, бо вагоном розповзався дух чавлених помідорів, ковбаси, залежаної між різаним хлібом, огірками, смаженим м’ясивом, що позадихалося в поліетиленових торбинках. Лилася ріднина: компот, вода чи горілка. Станіслав не міг довго влежати на лівому боці, бо почало колоти в серці, й повернувся: горилоподібний нависав над жінкою, яка лежала на спині, в неї на джинсах — розчепірені пальці-павук; рука її схопилася за ті пальці і намагалася зсунути з лона.
— Тіхо мнє будь! — хрипів здоровань.
Тільки тепер Станіслав помітив, що чоловік на бічному сидінні не облігся. Сидів непорушно, як витесана з дерева скульптура. Мав зовсім лису голову, рідку бороду, що ніби прилипла до лиця, мокра з поту, чоловік повернувся до парочки і німо дивився, його чорні атранцитні очі палали, а густі кошлаті брови вигнулися, ніби п’явки. Сидів за столиком, місце напроти було порожнє.
Станіслав заплющився і знову захотів прикликати в уяву собор у Наумбургу, і орган, і музику, і Христа, але вони навіки зникли. Його хитало, гойдало, котило, ніби потрапляв у хвилі, які шпурляли його мертвим розбухлим тілом, і він відчував од того гірку приємність, а водночас і приреченість — здалося, йому ніколи не випливти з цього моря житейського, де пахне горілкою, ковбасою, компотом, дитячими люрами, де проявляється, як світлина на фотопапері, сіро-синє обличчя хлопчика з незбагненною хворобою, розширені очі, повні печалі й упокорення, і з тих очей починають витікати гарячими струмочками сльози. А довкола, у хвилях, гойдалися розкарячені павуки-медузи, павуки-пальці, павуки-почвари з людськими обличчями, які повзали по стінах, висіли в повітрі, величезні, повільні в рухах, із хрестом на спині, із холодними синіми очима.
— Ма, ма! — закричав хлопчик. — Павуки мені сняться!
— Надоїло! — голосно сказала жінка. — Пусти, я встану!
— Ну, что ти бузіш, Тань! — сказав здоровило. — Тіхо мнє будь!
— Пусти мене! — прошипіла люто жінка.
Станіслав розплющився. Горила звелася, фантастично велетенська, з розпатланим волоссям, виряченими очима, розтуленим ротом; жінка вигулькнула з-за нього, пішла і сіла навпроти лисого. В того на вустах почала розлазитися тонка, гадюча всмішка.