Привид мертвого дому. Роман-квінтет

Другий акт ритуалу — поїздка з тіточками на таксі. Добре знав, що так вони їздять тільки в час зустрічі з ним і для них це свято, тож усі дружно посунули на зупинку таксі, де треба було взяти не одну, а дві машини.

Сонце вилискувало в калюжах привокзального майдану, і чи від того сонця, чи від особливого настрою зустрічі та й погоди (вона швидко змінювалася — дощ на сонце) обличчя в тіточок були осяяні і наче виблідлі. На щастя, черги на таксі не було, нещодавно підвищили за них ціну вдвоє, і клопоту з цим Станіслав не зазнав. Із ним сіли старші тітоньки, тобто Настуся, Марія та Людя зі своєю паличкою; близнята, Броня з Вірою юрмилися коло другої, всі щось безладно гомоніли, а він раптом зирнув на вулицю, що йшла вбік від вокзалу, порожню, заставлену старими липами, із тремтливо-синім повітрям у проймі — його душі торкнуло невідь-чому тонким і чудовим од печалі болем. А може, й не болем, а провідчуттям утонення у світ, де його ніхто не знає, ніхто не дивиться на нього захопленими очима, ніхто не говорить йому порожніх компліментів; світ, де є він, його рідня, оці тіточки, де сам стає звичайний і буденний і де не має ніякісінької ціни та значення його білчане колесо, бо непотрібне воно й зайве в цьому затишку осібних будинків, де ростуть яблука, трава, світить сонце, пашіє пишно зелень, а повітря може стати отаким тремтливо-синім і напрочуд прозорим.

Небо не було чисте, половину його покривала хмара, що розкинула навсібіч розчухрані крила, хмара мала важкий їдко-синій живіт, з якого щохвилини міг полити дощ. Станіславові захотілося поїхати тією порожньою вулицею із старими липами, але тітка Настуся вже віддала владним голосом наказа шоферу їхати в бік центру, тобто вулицею, де було набудовано два ряди нечупарних п’ятиповерхових коробок — весь простір перед ними був покритий безліччю автомобільних дахів. Тіточки в машині не балакали, а мали непорушно-застиглі обличчя; Станіслав це знав, хоч сидів біля шофера і до тіточок не озирався. Дививсь у вікно, за яким миготіли знайомі й незнайомі будинки, на небо із розколошканими хмарами і дерева на ясно-синьому тлі, й від того в ньому почала зароджуватися ніким не написана музика. Таке почуття пробуджувалося завжди, але його місія — відтворювати музику вже написану, апробовану, вивірену, якій завжди можна надати свіжого звучання, а отже, нового життя; він не раз говорив у товаристві, що ліпше бути талановитим відтворювачем, ніж бездарним створювачем, адже бездарна музика — вбивця справжньої; але в ньому не раз виникали пасажі чи етюди, які програвав в умі, — мистецтво, як він визначав, для себе. Дорожив цим мистецтвом і вважав його справжнім, адже було воно не на продаж; відверто кажучи, записувати він боявся, щоб не збаналізувати оці таємничі, може, й святі пориви, які в його душі все-таки творяться. І хоч чудово знав, що великі виконавці: Бах чи Шопен, чи Ліст, чи Рахманінов, були й великими творцями, але дозволяв собі, як казав, «розкіш егоїзму», що приносило йому заразом задоволення і невдоволення, віру в себе і невіру — це й утримувало, щоб не ставати в ряд із бундючно-надутими колегами, тобто не погасати. Отож і зараз прийшла до нього така музика, від чого на серці стало по-весняному тепло, адже відчути подібний настрій, в’їжджаючи в рідне місто, — це пізнати сокровенне, яке на публіку не виставляється. Тому захотілося, щоб довше тривала ця поїздка через рідне місто, щоб пострілювали в нього із численних калюж осяйні спалахи і щоб відчувати за спиною непорушну застиглість своїх тіточок. Але відстані в малих містах невеликі, таксі незабаром завернуло на вулицю, де вже не було інтенсивного руху, тоді ще в меншу, майже завулок, і зупинилося біля штахетчатої хвіртки, за якою між зелені саду проглядав старий будинок із навислим дерев’яним ґанком; будинок, у якому колись побачив світ.