Привид мертвого дому. Роман-квінтет
- Автор: Шевчук Валерий Александрович
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Унів. вид-во Пульсари
- ISBN: 966-8767-21-7
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Привид мертвого дому. Роман-квінтет». Краткое содержание книги:
— Ситуаційка! — сказав він і знову перетворився в дерев’яну скульптуру.
— Дура ти, Танька, дура! — сказав здоровань, чухаючи розпатлане волосся. — Ну ж, дура! Дура набітая! Тьфу!
І він раптом почав роздягатися. Скинув сорочку, під якою не було майки, а тільки драглиста, біла, якої, здається, ніколи не торкалося сонце, маса тіла, скинув штани й залишивсь у маленьких тісних брудних плавках, з яких випиналося гігантське його природження. Станіслав побачив, що жінка дивиться на нього із несвітським жахом, що лисий навпроти неї також повернув голову і на його вустах лежала тонка гадючка усміху, але це мигнуло лишень на мент, бо важкі розлізлі тілеса заповнили весь проміжок між полицями.
— Ох і дура ти, дура, Танька! — пробурмотів знову здоровань і поліз на горішнє ложе, матиляючи перед Станіславовими очима босими, оброслими рудою поростю, ногами. Вгорі глухо гупнуло, аж затремтіла вся перегородка, щось там заплямкало, знову сказало: «Дура!» і густо засопіло.
— Мамо, йди до мене! — сказало крізь сон хлопченя. — Павук уже пішов і не їсть мене!..
Але жінка не рухнулася. Тоді з другої полиці, де спав миршавий, звісилася розкучмлена голова і тривожно спитала:
— Вітька! Ти міня нє бросіл?
— Нє бросіл! Спі! — буркнув здоровило, — Ну і дура набі-тая! Дура! Ех!
Жінка прилягла на покладених на столика руках і заспокоїлася. Лисий навпроти все ще по-гадючому всміхався.
— Ситуаційка! — сказав він.
— Заклиньтесь, дядьку! — сказала невдоволено жінка.
Чоловік розтулив здивовано рота, і той рот став ніби у вампіра, очі блиснули — і знову перетворивсь у дерев’яну скульптуру.
Станіслав зиркнув на годинника, була третя година ночі. О сьомій поїзд мав прибути в його рідне місто. Ліг на спину, полиця над ним хиталася і рипіла — здоровань перевертався з боку на бік. Станіславові здалося, що зараз та полиця зірветься і впаде просто на нього; він заплющився і поплив у ніч, власне, у розгойдані хвилі, з яких де-не-де витиналися напівзатоплені собори — суміш романського стилю з готичним та ренесансним. Грав орган, здалося, що та музика — туман, що спадає з неба і розстеляється пасмами, сірий, із червоними і жовтими клубенями круглястих і прямокутних форм, від яких виходило зеленкувато-жовте сяйво, і від того сяйва все стало привидно-нереальним: тіні людей, Христос, якого обсіли діти, по двоє на кожній руці, по одному на плечах, одне вчепилося ручками за шию і висіло, бовтаючи ногами, а трете сиділо на голові, схрестивши по-турецькому ноги. Ще двоє причепилися до його ніг, на кожну ногу по дитині, стоючи ніжками на його сандалі. Христос ішов морем, з якого витиналися напівзатоплені готично-романсько-ренесансні храми, ішов через круглясті та прямокутні клубені, що сяяли, і всміхався печально. І від його усмішки струмувало найяскравіше світло, бо усмішка була не тільки печальна, але й вибачлива, адже ніс він на цю землю мир.
Вони зустріли його на вокзалі усі семеро, ставши в шерегу одна біля одної, як на параді, і Станіслав окинув їх позиром. Крайня ліва — тітка Настуся, могутня й потужна, в тісно обляглій сукні у велику квітку; сукня од часу, правда, досить-таки вицвіла, і барви її квіток поблякли. В неї було важке вольове з підгарлом лице, а між брів витиналася велика майже чорна бородавка, що виросла з родимої плями. Побіч — тітка Марія чи Маня, з розплилим од радісної усмішки лицем, од зворушення вона заплакала, втирала не зовсім чистою хустинкою ліве око. Потім стояли близнята, тітки Ольга й Олена, одягнуті в однакові темні спідниці й білі блузки, в однакових туфлях і з однаковими зачісками — Станіслав розрізняв їх по тому, що в Ольги на щоці була родима плямка, з якої стирчало три волосини. Були однаково невисокі, тлустенькі, але в міру. Зате тітка Людя біля них — зовсім маленька, худенька, з паличкою і з перев’язаною ногою, в неї вельми крихкі кістки, і вона завжди їх собі ламала. Тітка Броня мала пофарбоване у фіолетове волосся і так густо напомаджене обличчя, що здавалося, ніби одягла маску. Останньою виструнчилася тітка Віра, наймолодша з усіх, зі слідами колишньої вроди, ще й досі поставна і єдина із сестер зі смаком одягнена, в неї великі темні очі й побита сивиною голова, ніби присипана срібною курявою. Всі тітоньки цвіли усмішками, Станіслав поспішив до них, піддавшись радісному поривові, і почав обходити стрій, цілуючись із кожною. І тільки коли розцілувався із тіткою Вірою, йому здалося, що на нього хтось пильно дивиться. Була то жінка із поїзда, в ранковому світлі помнута, сіра й невиспана, біля неї стояв її синьолиций синок і аж рота розтулив — так само дивився, як Станіслав вітав своїх тіток.