Привид мертвого дому. Роман-квінтет

— Таж звісно, — відповів Станіслав. — Не дикуни ж ми і не звірі…

Отже, Леоніда вибрала Миколу — хоч би через те, що Микола за неї по-своєму воював та змагався, а Станіслав відступився; дружба між ними видимо не порушилася, навіть листувалися вряди-годи, акуратно вітали один одного зі святами; коли приїжджав у рідне місто, зустрічалися, випивали по чарці й довго розмовляли, проте все було видимістю, грою та маскуванням, бо прірва між ним чимдалі глибшала і перейти її вже не могли. Але інше диво сталося зі Станіславом: Леоніда, не захотівши стати «жінкою Дантовою», стала його Беатріче — забути й викинути її із серця він також не міг. Може, через це й не одружився, бо жодна з жінок чи дівчат, з якими сходився, замінити її не здолала, не могла витравити з нього оцих задавнених болю й туги; могли лишень уподібнюватися до неї, а як тільки уподібнення зникало, не ставало й стимулу для продовження стосунків. Через це його вважали певною мірою за ловеласного старого парубка; жінок приваблювало його голосне ім’я, як нетель, але їхній екзотичний інтерес при ближчому зіткненні з його холодною замкнутістю, закутістю в сталеві риштунки, швидко зникав, як і до них у нього; принаймні поки що жодна його криги не розтопила і душі та серця його не звоювала. Чи страждав од того? Страждав, але це страждання ставало спонукою до глибшого вникнення у своє мистецтво — нещадна володарка не бажала ні з ким його ділити, оті риштунки і броня були від неї.

Дивна ще одна річ: він з Леонідою у час відвідин приятеля зустрічався, входив у балачки, навіть легенько, в міру пристойного, робив вигляд, що фліртує, але все при тій же холодній замкнутості й закутості, ніби Леоніда й не була тим предметом його юначого закохання, від вогню якого не звільнився й досі. Чи грав із себе байдужого? Не грав, він ним, зрештою, й був, бо кохав не цю теперішню, цілком стандартну і побиту часом, тобто постарілу жінку, а той її далекий ідеальний образ, який в ньому вона поселила. Адже для Данте і Беатріче — тінь, видима фігура без плоті, каталізатор мистецької потуги, інструмент володарки Музи, за допомогою якого викрешує творчий вогонь. Чи знала про це Леоніда? Він цим не цікавився. Важливо інше: вона в цьому світі повинна бути. Ось чому так стривожився, коли образ її, поселившись у молоду жінку чи дівчину на вулиці його дитинства, спрозорів і розчинився у сонячному промінні…

Холодний дощовий душ змив із нього втому від недоспаної ночі, бридке враження від брутальної сцени, що розігралася на його очах; усе-таки дав собі слово більше в низинні сфери буття не спускатися — не потрібно це йому. Дощ за вікном перестав, з-за хмари знову блиснуло сонце, і вся зелень залискотіла і запишалась, аж його покликало вийти в сад. За церемоніалом зараз мав бути спільний із тіточками урочистий сніданок, бо в поїзді не снідав, на кухні йде активне до того приготування, отож спустився по сходах вниз і попередив тіточок, що прогуляється по саду.